Володимир Львович Єшкілєв - Богиня і Консультант

Роман «Богиня і Консультант» здатний зламати звичні та зручні стереотипи з шкільних підручників. Володимир Єшкілєв проводить читачів за кулісу української історії та руйнує нав’язану нам картину владної гри глобальних сил. А все починається з того, що одного дня хлопці, шукаючи мотузку, виламують замок шухляди і натрапляють на камінець, захований серед археологічного мотлоху. Той день назавжди змінює долі героїв роману, вплітаючи їх у довгу криваву історію, що тягнеться крізь століття. Автор інтригує читача детективною непередбачуваністю пошуків, точністю історичних деталей та парадоксальними інтерпретаціями відомих подій і фактів. У 2010 році за роман «Богиня і Консультант» Володимиру Єшкілєву була присуджена Міжнародна літературна премія «Портал».

Володимир Єшкілєв
Богиня і Консультант

© В. Л. Єшкілєв, 2009

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

Замість прологу
Карпати. Ранок

Полковник дивився на хмарний фронт, що сповзав із колючої лопатки гірського перевалу. Сизе лахміття туману вже накрило нижні тераси темно-зеленого передгір’я і підповзло до жовтого урвища. Під ним спліталися у живі канати водяні струмені. Вони відблискували тьмяним цинком.

– Красиво, – погодився з якоюсь невисловленою думкою Паладин Храму. – Ви, здається, провели дитинство у цих краях?

– Ні, то були інші гори, – сказав Полковник.

– Інші?

– Так.

Мовчання. Рівний вічний шум води.

– Ну, інші то інші, – Паладин відігнав від обличчя комара. – Повернемося до справ. Наш іноземний друг дуже засмучений останніми новинами. Ви обіцяли йому повний контроль над ситуацією. Тепер, після вашого проколу, він вже не з тією довірою сприймає наші запевнення.

– А ви менше його запевнюйте. Не з тою довірою він, бач, сприймає… Проколи трапляються. При здійсненні спецоперації ніколи не можна спрогнозувати все на сто відсотків. Ніколи.

– Але ж це не може бути підставою для самовиправдань. Ідеться не про пересічну спецоперацію. Ідеться про такі речі, які можуть зрушити світову рівновагу Сил.

– Я в курсі.

– Ви в курсі? – на чолі Паладина накреслились вертикальні зморшки. Наче дельта висохлих каналів, якими піт стікає до перенісся. – Це ваші люди, Полковнику, ваші люди стерли останнього носія інформації. Стерли просто так, без потреби. А ще привернули увагу. Скоро тут з’являться гості. Відомі вам. Ви будете з ними воювати?

– Буду.

– Полковнику, ви кажете…

– Не лякайте мене гостями. Не лякайте, кажу. Мій дід, аби ви знали, тими вашими гостями свиней годував.

– А от наш друг вважає, що настав час закликати Майстра Зброї.

– Ваш друг… Чорт би вас грав з отим вашим другом… А ви його зможете від цього відмовити?

– Я? – Паладин здивовано подивився на почервоніле обличчя офіцера. – Ні, я не зможу.

– А хто зможе? Ваш Коммодор зможе?

– Не знаю. Скорше «ні», аніж «так». Я все ж таки…

– Почекай, чоловіче, – Полковник провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, ніби йому тиснуло. – Я військовий. Ваших грьобаних «не знаю, скорше так, може, як» я не розумію. Не навчений. Відповідай мені чітко: зможе чи ні?

– То ви від мене вимагаєте…

– Зможе чи ні? – Полковник наблизився до Паладина усім своїм громіздким тілом. Щось змусило того подивитися офіцерові в очі. Він подивився, відвів погляд і сказав:

– Ні.

– Тоді про що ми тепер говоримо? І нащо?

– Не треба, не треба отак вже робити висновки. Muchabola[1]. Чи ви вважаєте, що нам із вами тепер не потрібна спільна позиція, не потрібна співпраця?

Той не відповів. Навіть не дослухав. Різко повернувся і рушив до свого «Volvo». Паладин ще деякий час дивився на його затягнуту в камуфляж спину. Потім знизав плечима і витягнув із футляра люльку. Перед тим, як скласти звіт про цю безглузду розмову, йому треба було зняти напруження.

«Все це неправильно, – сказав собі Паладин Храму. – Проти логіки і праведних знань. Сили хаосу рушили у контрнаступ, і світ знову змінюється».

Він набив чубук чорним тютюном і запалив люльку. Його мозок вимагав димової гіркоти, смоляно-медового присмаку під язиком. Того надсвітового відчуття, яке може дати лише струмінь теплого тютюнового диму. А ще треба було вигнати з горла вологу. Хмарну вологу, котрою цього ранку невблаганно просякло гірське повітря…

Частина І
Прихід м’ясоїдних слонів
1

«Ты, Валерка, не балуй, а то слон откусит ногу!» – жартував батько Валерія Мітелика, коли той був малим. Завдяки батьковій схильності до гумору Мітелик-молодший з дитинства уявляв слонів хижими і небезпечними істотами. Він хнюпився і кусав губи, якщо на коробці з цукерками чи мармеладом помічав слоника. Від цукерок з такої коробки Валерик відмовлявся принципово. Навіть якщо вони були шоколадними з вишневим лікером. Він роздер на шматки усі ті сторінки зі збірки ілюстрованих індійських казок, де знайшов хоча б найменше зображення південного родича мамонта.

Слони приходили до нього у нічних жахіттях, хитаючи закривавленими іклами та шалапутними хоботами. Він зненавидів слонів задовго до першого відвідування зоопарку. І вже після відвідин зоопарку добрі люди пояснили малому, що слово «балуй» римується зовсім не з «ногою». Після цього відраза Мітелика-молодшого до слонів загострилася.

Батько Валерика був радянським підполковником-артилеристом. У