Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

альфа-член, що всіх виїбе. Відповідно, ми підвели глядачів до висновку, що, попри всю філософію та різноманітність людських доль, для життєвого успіху потрібно мати... Кава гаряча?

Він забрав у ведучої паперовий стаканчик, відпив і продовжив:

— Правильно, треба мати альфа-член. Себто зробити його в клініці пластичної хірургії доктора Мясковського.

— Смачного, — побажала Антонові ведуча.

— Треба ж було і про нього сказати, — не вгамовувався Олег.

— Про кого?

— Про доктора Мясковського.

— Про нього казати не треба. — Ведуча наблизилася до Олега, чарівно всміхнулася. — Одразу після вашої суперечки піде реклама клініки.

— Усе ж таки шкода, — приєднався до них Стас, — що з моїх реплік викинули згадку про кота Шредінгера. Там, де я кажу «двічі по два», він був би в тему.

— Не мудруйте, Стасе, ці ваші баги та фічі5 на хєр нікому не впали. — Антон насолоджувався кавою. — Аналітики все продумали. До дрібниць. Незнайоме ім’я відволікає від стрижневої думки. Наш глядач — це «маленькі українці». Прості звичайні люди, у яких все переплутається: коти, альфа-члени, доктора. І залишиться в їхніх головах не те, що нам треба, а вінегрет із питань на тему «Якого альфа-кота виїбав доктор Шредінгер?».

— НЛП? — запитав Стас.

— Воно, ріднесеньке. — Антон повернув паперовий стакан ведучій. — Куди ж без нього?

— Я перепрошую, — напружився Олег. — А словосполучення «народне господарство» також має якесь приховане навантаження?

— Які допитливі хлопці, — похитала головою ведуча.

— Це ж телебачення, — нагадав Антон. — Тут кожна секунда коштує грошей. Ніхто не дозволить марнувати час на порожні фрази.

— Теоретично я знав це й раніше. Але самому поваритися на цій кухні...

— Матінко!.. — Ведуча закотила очі, кинула стакан до сміттярки.

— Олежику, я пожартував, — розсміявся Антон. — Це словосполучення випадкове. Від слова «зовсім».

— Антон Вікторович жартує, — кивнула ведуча. — Він любить жартувати.

— Я сильно вибачаюся... — хрипло сказали за їхніми спинами.

Режисер із ведучою подивилися туди, звідки йшов голос.

У проході між декораціями стояв Гімар.

— Там, у каптьорці... — Він кивком показав за спину.

— Що в каптьорці? — Антон скривився, наче від кислого.

— Мілу Вікторівну повісили.

7

Куріння в робочих приміщеннях каралося штрафом. Але цього ранку Назар був упевнений, що його не оштрафують. Навіть за кубинську сигару.

Він розпалив її кілька хвилин тому, і сигара — здоровенна міцна «партагас» — наповнила димом геть усю монтажну. Вентиляція змагалася з нею. Змагалася, але програвала.

Назар переглядав фейсбучну стрічку. Його очі, не затримуючись, пробігали постами: малюнок, банер, аватарка, знову малюнок, знову аватарка. Миготіння постів заспокоювало.

Ні, радше не заспокоювало.

Антон пройшов крізь пасма диму, став за спиною. Якби не відображення на полірованих стінових панелях, адміністратор не помітив би його появи.

«Навіть не грюкнув дверима», — зауважив Назар. — Що там? — Назар розвернув своє крісло назустріч шефові.

— Слідчі працюють, експерти. — Режисер обійшов крісло, присів на край столу.

— Що кажуть?

— Мені нічого не кажуть. Там із ними верхи, безпека, юристи каналу. Перетирають. А в тебе що свіжого?

— Усе рівно. Особливо не пресували. Де був, що робив. Узяли відео з камер, та й по всьому.

— Я не про це. Я тебе про щось прохав.

— Я в процесі.

Антон поклав руку поряд із клавіатурою.

Раніше в таких випадках він клав її на клавіатуру, згадав Назар. Тиснув на пластик усією долонею.

Він підвів очі, майже з викликом зустрів погляд шефа.

Майже.

«Усе тече, усе змінюється, еге ж? — запитали в Аніона очі адміністратора. — Таке от попадалово, бро».

— А детальніше? — Вимога не домінувала в голосі режисера, він цікавився.

— Мотивував знайомого штемпа полазити по ком’юніті, — сказав Назар. — По даркнету, по смітничкам...

— Що за штемп? Хакер?

— На спеців працює.

— Не здасть?

— Тобто?

— Тим спецам нас не здасть?

— Не повинен.

— І що твій штемп накопав?

— У принципі, те саме, що ми й передбачали.

— Давай без експозицій.

— Є один закритий ресурс. — Назар відкрив закладку й повернув монітор так, щоби Антон бачив картинку. — «Phallus impudicus» називається.

— Що за хрінь?

— Це назва гриба. Він не їстивний, псярка така смердюча. Але страшенно похожий на член. Назва з латини так і перекладається: «член непристойний». У середньовіччі на якомусь там соборі монашкам навіть заборонили до нього наближатися.

— Давай без середньовіччя.

— На цьому «Імпудикусі» викладена вся наша кухня. До речі, там є і з цієї монтажної відео. Із туалетів відео, із технічних приміщень. Тьорки, трах, усе таке. Ціла колекція.

— Сподіваюся, ти всіх «жуків» відшукав? — Антон зайшов до меню, почав передивлятися рубрикатор.

— Одна камера он там була. — Назар показав на стельовий плафон. — Друга працювала з компа. А прослушку вони запхали до плазми і тепер знають, що ми здогадалися про акул та акваріум.

— А де гарантія, що інших немає?

— Гарантію лише в морзі дають. — Адміністратор пошукав, куди стряхнути циліндрик сигарного попелу і врешті-решт відправив його просто на підлогу. — Але тут можемо потріщати. Я тут усе оцими ручками перемацав. — Він показав Антону долоні, відтак глянув на підлогу й розтер попіл підошвою кросовки, — Оцими рученятами, бро.

— Значить, ми в акваріумі. — М’язи на Антоновому обличчі напружилися, наче він зціпив зуби. — У грьобаному акваріумі із грьобаними акулами.

— Правду кажеш, старий, — кивнув Назар, закашлявся, сплюнув. — Грьобані акули, грьобані дельфіни і грьобані каракатиці. Грьобані морські гади, які жеруть одне одного. І нічим, падли, не бридяться.

— Ти думаєш, що Мілу...

— Зараз дещо тобі покажу. Серед відео на тому «Імпудикусі» є лесбійська чорнушка. — Назар відклав сигару, забрав в Антона «мишу», знайшов файл, клікнув. — Дивися, це вчорашній запис із каптьорки. Свіженький... Я так розумію, що її повісили саме там, де вона запалювала з Христинкою.

— Ні. — Антон прикипів поглядом до екрана. — Здається, це інше місце. Тут стелаж нижчий і вужчий.

— Богиня та її віддана жриця, — гмикнув Назар.

— Мілка старається, — кивнув Антон.

— Профі.

— Цікаво. — Антон повернув запис до початку.

— Ще б пак.

— Цікаво не те, що вони лижуться, а як