Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Кіра чекає, здається, цілу вічність. Не може знайти собі місця, кидається з кута в кут.

Аби він був живий. Аби тільки не сталося непоправного – раз у раз повторює про себе дівчина.

Останній удар Злого був руйнівним. Страшним. Ігор мішком повалився на підлогу. Упав, наче замертво... Кіра все дивилася і дивилася на його груди, намагаючись вловити ознаки дихання, але чи то її паніка затьмарила розум, чи він справді не дихав. Його груди не рухалися. Відразу після того, як рефері оголосив нокаут, двоє чоловіків-медиків поклали Ігоря на носилки і понесли до медпункту – кімнату наприкінці коридору, два на два, зовсім несхожу на те, що вона уявляла собі медпунктом. Дівчина побігла слідом за ними, але прямо перед її носом чоловік зачинив двері:

– Вам сюди не можна. Чекайте.

З того часу минуло не менше півгодини, але з кімнати так ніхто й не вийшов.

Чому їх так довго нема? З кімнати через двері не лунає ні звуку.

Тиша.

Ця приголомшлива тиша вбиває. Тиша перетворюється на натужне гудіння. Тисне. Розриває на частини.

Хочеться затиснути вуха руками. Замружити очі. Вимкнутись.

Безпорадність і страх, подібно до величезних безжальних жорнів, перетирають її серце в порошок.

Минає ще десять хвилин несамовитої тиші, і за дверима раптом чується рух. Кіра схоплюється з підлоги, двері відчиняються, і дівчина кидається до чоловіка, що вийшов з-за неї. Затамувавши подих, з надією заглядає в його обличчя. Ці кілька секунд, поки чоловік з цікавістю розглядає дівчину, яка стала на шляху, відчуваються вічністю.

- Все гаразд, дівчино. Брову зашили. Більше жодних критичних ушкоджень не виявили. Живучий малий. Скоро очухається. Чекайте тут. - Вимовляє чоловік-медик і крокує далі коридором.

Кіра нарешті робить вдих. Їй здається, що вона не дихала цілий місяць.

Ноги підгинаються, Кіра осідає на підлогу.

Все в порядку.

Він живий.

Все добре. Кіра заплющує очі і притуляється спиною до стіни. Емоційний стрес висмоктав із неї всі сили. Але тепер переживати нема чого. Тепер можна просто заплющити очі та дочекатися Ігоря. Можна спокійно дихати та слухати тепер уже приємну тишу.

Все в порядку.

Стомлений переживанням мозок, мабуть, все-таки відключається, Кіра не помічає ні того, як через півгодини двері знову відчиняються, ні того, як з неї виходить повільною напівп'яною ходою Ігор. Він з подивом дивиться на дівчину, що дрімає біля дверей, і сідає поряд з нею навпочіпки.

М'яко торкається її плеча.

- Кіра. - Вимовляє сівшим голосом. Кіра здригається і розплющує очі. Рвано вдихає повітря ротом, щойно бачить потворний шов на його правій брові. Свіжу гематому на лівій вилиці та розсічену верхню губу.

Дівчина відштовхується від стіни і сідає прямо. Розглядає, вивчає кожне ушкодження. Пестить поглядом кожну маленьку рану, ніби намагається її залікувати силою своєї жалості.

- Як ти? – Голос тихий, повний участі та співчуття. Вона вдивляється в його обличчя почервонілими від втоми очима, простягає руку і хоче торкнутися його щоки. Ігор опускає голову. Він не заслужив її турботи. Він не заслужив на те, щоб про нього переживала така дівчина, як Кіра. Він невдаха.

- Я програв. – відповідає на її запитання Ігор. Як він? Він ніяк. Він ніхто. Він ніщо.

Ігор підводиться з підлоги, ноги слабкі й ледь тримають. Він спирається рукою об стіну, Кіра встає слідом за ним.

- Так. - Вимовляє дівчина, змушуючи Ігоря поглянути на себе. Вона стоїть зовсім поряд, на відстані витягнутої руки та вивчає його обличчя.

Вона говорить просто "так" і на її обличчі не відбивається жодної емоції.

Так. Простий доказ, констатація факту. І так просто, ніби він не просрав все на світі цим своїм програшем. Ніби він не невдаха. Ніби це проста поразка в нічого незначущому бою, а не початок кінця. Його повністю зруйноване життя, нікчемне, порожнє. Наче для неї це нічого не означає. Взагалі немає значення. Вона чекала його під дверима медпункту, поки йому накладали шви і обробляли садна, і стоїть тепер навпроти, дивиться на нього своїми величезними очима-вирами, що не виражають ні розчарування, ні зневаги, ні ненависті, якої він, безперечно, гідний. Просто стоїть, опустивши руки по швах, на перший погляд, розслаблена, лише вертикальна складка між бровами демонструє деяке занепокоєння.

Така загадкова та приваблива. Дивиться на нього не моргаючи. Сканує, наче чортів рентген. Проникає в саму душу і, напевно, бачить там один суцільний похмурий розпач. Тому тут і стоїть - хоче йому допомогти. Так само як допомагає бідним сиротам із притулку. Вона просто його жаліє. По іншому бути не може. Навіщо їй ще бути тут? Навіщо їхати в таку далечінь заради людини, яка нічого крім образ та принижень, їй не дала? Навіщо? Навіщо? Навіщо?

- Навіщо ти тут? - Не в силах більше гадати, питає Ігор. Голос тремтить - пересохле горло і розбита губа не дозволяють говорити твердо. Так, вся річ у цьому. А зовсім не в тому, що всередині душить і рветься дурна надія, що дівчина приїхала не через жаль. А через нього прийшла на бій, хвилювалася, переживала, вболівала за нього, бо він має для неї значення.