Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

-Я просто ... хотіла дочекатися тебе. Хотіла переконатися, що ти в порядку. Я…

- Ні, Кіро. Навіщо ти ТУТ? - Перебиває дівчину, виділивши останнє слово, змахнувши руками, ніби показуючи на велике місце навколо, щоб вона зрозуміла, що він запитує не про цей коридор, і навіть не про цю будівлю.

- Я ж говорила, конференція... - починає Кіра невпевнено, і тут же зупиняється. Ігор робить крок уперед, погрозливо нависаючи над дівчиною. Йому потрібно знати! Кіра зіщулюється під його пронизливим поглядом, плескає довгими віями, ковтає, відкриває губи, але нічого не каже.

Хвилюється все сильніше, метушливо бігаючи очима, нездатними зачепитися за щось одне.

Лякається. Ігор бачить, що лякає її, не хоче цього, але він має знати напевно. Злість на те, що дівчина не хоче дати йому певну відповідь, та, яка йому просто життєво необхідна, розпилює її навпіл.

- НАВІЩО. ТИ. ТУТ? – гарчить Ігор у її обличчя, вже не стримуючись. Його розриває на шматки від невизначеності. Він розсипається на молекули від безнадійності та розпачу. І від її відповіді, здається, залежить все його життя. Дівчина стискається ще сильніше, мабуть, відчуваючи хвилі холодної наполегливої ​​рішучості, що походять від Ігоря. Судорожно вдихає, відступає на крихітний крок і ледь чутно вимовляє.

- Я не розумію… - тремтячим голосом шепоче дівчина, обіймаючи себе руками, захищаючись. Почервоніла шкіра навколо очей, говорить про те, що вона ось-ось розплачеться, вся напруга і страх, що накопичилися в ній за цей вечір, виплеснуться зі сльозами. Сльозами, у яких буде винен Ігор.

- Що ти тут робиш, Кіро? Тут, у цій залі? В цьому місті? Навіщо ти приїхала? Навіщо ти прийшла? Навіщо?! – зривається Ігор, хапаючи дівчину за плечі. Легко струшуючи, заглядаючи в широко розплющені очі, в яких блищать сльози.

Ігор чекає.

Дивиться у затягнуті вологою очі. Без слів благає її відповісти. Кіра мовчить.

Мовчить.

Мовчить.

Мовчить.

Вона вбиває його своєю мовчанкою. Ігор сильніше стискає її плечі і бачить сльозу, що швидко стікає по її щоці. Ненавидить себе за цю сльозу, але нарешті отримує відповідь.

- Я не знаю. - хрипко і якось відчайдушно шепоче дівчина. – Я… Я хвилювалася за тебе. - Шепіт такий гучний, що більше схожий на крик. Вона відповідає і своєю відповіддю оголюється перед ним душею.

Дозволяє Ігореві зрозуміти.

Він усе розуміє. Розуміє по сльозах, що котяться по щоках дівчини. По виразу розгубленості та розпачу в очах, занепокоєння, що межує з панікою. У її настільки живих очах, у яких, здається, є своє власне пульсуюче серце. В очах, у яких зосереджено весь всесвіт.

Вона хвилювалася за нього. Це найпрекрасніші слова, що йому колись доводилося чути.

Вона тут через нього. Заради нього.

Думка змушує задихнутися, і замість полегшення повільно викручує його нутрощі. Він відчуває, як розсипається на уламки. Тягнеться до неї, до того, що не можна, ніби до останнього рятувального плоту в безкрайньому океані. Проводить пальцями її вилицею, з усією ніжністю, на яку тільки здатний. Дівчина здригається. Відчуває дбайливий дотик його пальців і на мить прикриває очі, наче тільки цього дотику і чекала все своє життя. Судорожно зітхає і дивиться на нього таким поглядом... Немов у ньому для неї заключений цілий світ. І цей її погляд виймає його душу, тягне її з тіла і стискає до болю.

 Кіра схлипує і вже сама тягнеться до нього губами, руками, усім тілом. Обвиває його шию руками, притискається лобом до його чола і повільно торкається губами. Тремтить. Відстороняється, дивиться в його очі, намагаючись зрозуміти, чи не боляче йому.

Йому боляче. Боляче так, як ніколи раніше. Але справа зовсім не в розбитій губі. Зовсім не в ній.

Ігор охоплює руками її обличчя та цілує. Ніжним цнотливим поцілунком. Довгим, томливим. До болю багатозначним. У ньому і потреба і обіцянка, і жага. У ньому страх, надія, біль, розпач, примирення, прощення. Порятунок.

Поцілунком можна вбити, освідчитися у коханні, образити і помститися. Але цей поцілунок воскрешає.

Він воскрешає серця обох. Руйнує всі можливі стіни, будь-які перешкоди, збудовані ними самими. Стирає сумніви, страхи, зневіру, образи. Він стирає всю їхню стару історію, гірку, потворну, хвору, і переписує все по-новому. Без болю. Оголює їхні душі та штовхає назустріч один одному.

Зі скромного і легкого, поцілунок поступово переходить у глибший.

Це Кіра не витримує першою. Розкриває губи, ковзає язиком по його губах і стогне, зустрічаючи язик Ігоря. Стогне голосно, не соромлячись. Притискаючись до нього сильніше, не відпускаючи. Ні на секунду, не відриваючи рук від його тіла, немов боїться, що він зникне, варто відпустити хоч на мить.

Усередині Ігоря бунтує лихоманка. Все сильніше розкручується вирва з дикого бажання, такої нової для нього, так мало знайомої ніжності.

Він задихається, згоряє живцем і повстає з попелу, наче Фенікс. Це вона все. Вона повертає його до життя.

Тягне його нагору, вище і вище з безодні. З пекла, в якому він борсався все своє життя. Тонув у ньому, сам себе топив, не знаючи, що життя може бути іншим.