Лаванда Різ - Душа дракона, Лаванда Різ

Розділ 42

- Пані? Перед булочником ти назвав мене пані, - сказала вона, потягнувшись у солодкій млості. Шай миттю вдав, що спить.

- Я все ще не знаю тебе, тарр Шай. Чому ти ховаєшся за діалектом Чорної люті? Я б хотіла у тебе про стільки розпитати. Про ваше життя у підземеллі. Про твоїх жінок, друзів та ворогів. Можеш ще для більшої правдоподібності похропувати, - штовхнула вона його в бік. - Я відчуваю, що ти не спиш!

- Тепер усі цитаделі півночі підпорядковані мені і я радий, що іноді я можу втекти в одну з них від твоїх питань, - невдоволено буркнув він. - Скажи, тобі так важливо все це знати? - Шай розплющив одне око. - Нам добре разом, Джинджер. Нехай так і залишається.

Він знову закрив очі, але сон вже не йшов до нього. Її цікавість ятрила йому душу. Шай знав, що відповіді породять інші питання, і що так можна дістатися до темряви, а він не хотів, щоб вона дізналася про його демонів, не хотів її втратити. Що було під землею - залишиться під землею. Тут під сонцем він знайшов душу. Все про що він мріяв - це Джин та свобода. Тепер він мріяв, щоб ця дівчина відповіла йому взаємністю, адже якщо вона буде висвітлювати його своєю любов'ю - демони зникнуть.

Це тільки на словах правитель півночі - звучить голосно. На ділі ж це ціла купа важливих справ, які потребують втручання цього самого правителя. Джин вже починала тихо ненавидіти своє становище самітниці, яка купається у достатку. Такого життя вона не бажала і мала намір висловити Шаю все, що накопичилося у неї на душі. Він знову пропав на добу, і Джин не була впевнена, що він повернеться і на другий день. Спати вона лягла у жахливому настрої, збиваючи подушку до тих пір, поки з неї не полетіли пір'я. Але серед ночі її збудило відчуття присутності Шая, тільки не поруч із нею, а неподалік, в одному з коридорів фортеці.

Тихо вислизнувши з кімнати, Джин дозволила своєму дарові відшукати тарра. Почувши голоси, Джин підкралася навшпиньки, обережно виглянувши з-за рогу. Шай та дівчина із загону войовниць, та сама владичиця Чорної люті, яка замахнулася на неї на Угрюм горі, розмовляли на своєму діалекті на підвищених тонах. Джин згадала, як її звуть - Дея. Не розуміючи ні слова, Джин здалося, що Дея про щось його благала. І чим жорсткіше відповідав Шай, тим наполегливішою та  відчайдушнішою ставала поведінка Деї. Вона хапала його за руки, намагалася обняти за шию, ставала на коліна, утримуючи Шая за стегна. Джин більше не могла цього бачити. Нею опанувало мерзенне і бридке відчуття гидливості та сказу, ще трохи й здавалося б вона люто зненавидить і Шая, і цю Дею, яка безсоромно вішалася на її чоловіка.

«А чи мій він? Адже я так мало знаю, потайний тарр може брехати мені і не червоніти. Може я вже йому набридла, і не справи відволікають його, а коханки!», - з гіркотою промайнуло у неї в думках. Серце калатало з такою силою, що вона злякалася бути  поміченою. Відсахнувшись в сторону, Джин, яку роз'їдала досада, попленталася назад до своєї кімнати. Але не встигла вона зробити і трьох кроків, як ззаду її схопили за руку.

- Я ж відчуваю тебе так само, як і ти мене, - прохрипів Шай.

Джин вирвалася та відскочила від нього назад, дивлячись на нього скривдженим поглядом. Він дивився на неї інакше - ніби благаючи про допомогу. І тільки він спробував підійти до неї ближче, як Джин знову позадкувала. На обличчі Шая читався відчай:

- Джин, я прошу тебе, - тихо промовив він. - Тільки не питай мене ні про що. ... Я люблю тебе. ... Все інше не має значення.

Джин спалахнула. Не тільки від почутого, а через те, як саме він це проказав.

- Ти правитель, ти вільний мати безліч жінок, - придушено відповіла вона, не в змозі більше витримувати його благаючого погляду.

- Можу, але не маю. Тому що не хочу. Ти єдина. І завжди будеш єдиною.

У Джин затремтіли руки. Задкувати далі було нікуди, вона вперлася у  стіну. Зробивши широкий крок, Шай пригорнув її до себе, міцно стискаючи тріпотливу дівчину:

- Є речі, спогади та відносини, пов'язані з минулим, те що трапилося під землею, те що я не хочу згадувати і про що не хочу говорити. Воно вже не має значення, і я ненавиджу все те, що я пережив у підземеллі. Я не хочу озиратися назад, але ті, хто вийшов зі мною все ще нагадують мені про ті часи. А я хочу йти вперед, дивитися на сонце і відчувати поруч ту, кого я кохаю. Тебе, Джинджер. Те що я тебе кохаю, я зрозумів відразу, як тільки побачив тебе, в день коли ти спустилася під землю зрозумів остаточно. Але спочатку я був такий злий на тебе і на себе, за те, що захворів на цю хворобу. Ти не уявляєш, що ти значиш для мене. ... У моїх видіннях ти була моїм світлом, що розганяє темряву. Завдяки тобі я не звихнувся остаточно. Я вірив. Ти усе, що в мене є. Ти моя єдина сім'я, Джинджер.

Сховавшись на його грудях, Джин тихо схлипувала.

- Ти мені віриш? - Шай чув, як все ще колотиться її серце.

Не відповідаючи, Джин просто хитнула головою. Вона ніяк не могла впоратися із собою, сльози душили її з новою силою, а ком в горлі не давав говорити.

- Давай я віднесу тебе, ляжу поруч, якщо ти дозволиш, і буду слухати твої ридання, поки ти не заснеш?

Джин знову кивнула.

Лежачи у ліжку, тісно притискаючись до Шая, вона більше не ревіла, тільки важко зітхала, здригаючись усім тілом. Шай гладив її по спині, обдуваючи  її заплакане обличчя, час від часу цілуючи її солоні очі, поки сон не зморив їх обох .

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍