Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

досить песимістичні думки-зізнання: «Я йшов з іншими членами Центральної Ради, — писав незмінний її голова, — в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди, — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…»[698].

Гадається, схоплене глибоким, критичним розумом М. Грушевського стосується не лише короткої, швидкоминучої ситуації, а має значно ширше, універсальніше значення, принаймні не один і не два рази зустрічалося в українській історії.

Чи не найнаочніше тому підтвердження — справа з пошуком винних за трагедію під Крутами, яка вибухнула у березні 1918 р. Як відомо, все завершилося знову пишними похоронами і закріпленням у масовій свідомості, на перший погляд, дещо дивної метаморфози: жертви в одну мить стали незрівнянними велетами-героями, гідними того, щоб на їх прикладі виховувати нові покоління національних борців, а головні причини поразки було запропоновано віднаходити у чужих, підступних, жорстоких зовнішніх чинниках[699].

На жаль, подібний стереотип «спрацьовував» і при висвітленні бойового шляху Дієвої армії УНР на чолі з С. Петлюрою, і в інших випадках. Що ж до Української Галицької армії, то він висунувся на перший план, став визначальним.

Свій досить істотний відбиток на дослідження історії УГА наклала і боротьба різних напрямів, що своїми витоками мали внутріукраїнські, регіональні суперечності революційної доби і поступово оформилися в два науково-публіцистичні табори — т. зв. галичан і наддніпрянців. Звісно, поділ тут умовний. А розмежування можна зробити, віідповівши на питання: хто кого зрадив у подіях 19191920 рр. — галичани наддніпрянців чи наддніпрянці галичан?

Наддніпрянці вважають, що сепаратистська, на догоду регіоналістським інтересам політика керівництва Західно-Української Народної Республіки, командування УГА привела до зриву єдиного українського фронту, який почав формуватися як складова соборницького процесу у 1919 р., а кожен наступний крок галичан — союз з денікінцями, перехід у табір червоних, створення Червоної Української галицької армії — то ланцюг зрад галичанами загальної української справи, що привели до поразки Української революції взагалі[700].

Прихильники «галицького інтересу» не лише вдаються до інтенсивної оборони своїх позицій, а, в свою чергу, намагаються всіляко доводити, що всі згадані кроки, як і поведінка взагалі, зумовлювалися антигалицькими, пропольськими орієнтаціями Голови Директорії, Головного отамана військ УНР, його оточення, безвихіддю, що виникла після поразки Добровольчої армії А. Денікіна, вкрай заплутаною ситуацією після підписання С. Петлюрою Варшавського договору зі стратегічним ворогом ЗУНР — Польщею і радянсько- польською війною, у якій Дієва армія УНР була союзником поляків, а ЧУГА знаходилася в протилежному — радянському таборі, намагаючись його залишити і в черговий раз самозберегтися[701].

Що й говорити — пошук аргументів, конструювання прийнятних концепцій не лише не наближали до істини, а, розводячи сторони, що конфліктували, на дедалі полярні позиції, віддаляли від істини, призводили до нових непорозумінь і плутанини. Поодинокі спроби якось «примирити» суперечності на ґрунті «рівновіддаленого об'єктивізму» загальну картину мало змінювали[702].

Завжди «чіткою і простою» залишалася хіба що позиція радянської історіографії. Намагаючись послідовно керуватися принципами класового підходу, історики Союзу РСР та Української РСР відбирали докази і вибудовували їх у таку концептуальну систему, щоб кінцеві висновки мали однозначний і незаперечний вигляд: Українська Галицька армія то — типове контрреволюційне, буржуазно-націоналістичне військове формування, що співдіяло з усіма ворогами радянської влади.

Щоправда, у момент безпосереднього контакту з ним Червоної армії (у ході і після розгрому А. Денікіна) було проведено роботу по залученню рядового складу УГА на бік радянської влади, формуванню з нього червоноармійських підрозділів. І хоча позитивних результатів тут вдалося досягти, у вирішальний момент війни з поляками галицькі вояки значною мірою виявили хитання, частина з них перекинулася на бік ворога, а значній частині це просто завадили зробити[703].

Емігрантські, діаспорні історики войовничо реагували й на цю, справді упереджену щодо галичан позицію, а боротьба з радянською історіографією, що знаходилася на вістрі ідеологічної війни взагалі, не лише консервувала попередні позиції, а й змушувала додавати нові елементи, продиктовані уже глобальною боротьбою світів. Отже, рух відбувався знову не у напрямі до об'єктивності.

За роки незалежності ситуація в історичній науці принципово змінилася. Від концептуальних схем радянської історіографії відмовилися дуже швидко і категорично, позірно знецінивши їх в одну мить.

Водночас розгорнулися широкомасштабні дослідження історії Української революції 1917–1920 рр., усіх її періодів і аспектів. Вони увінчалися досить серйозними зрушеннями і досягненнями. Десятки дисертацій і монографій, сотні статей значно просунули вперед вивчення непростого досвіду боротьби українства за свої ідеали у революційну добу. Значною мірою вони торкнулися і регіональних проблем, у тому числі й осмислення долі Української Галицької армії. Серед інших публікацій варто згадати ґрунтовні монографічні праці О. Вівчаренка, О. Колянчука, В. Кондратюка, О. Красівського, М. Кугутяка, М. Литвина, С. Макарчука, К. Науменка, В. Рагульського, Б. Тищика та ін.[704]

У них оптимально використано доробок попередників, залучено до аналізу нові документи і матеріали з архівів, періодичної преси, які з різних причин залишалися поза увагою дослідників. У результаті відтворено значно повнішу, детальнішу картину перебігу подій, пов'язаних із формуванням і діяльністю УГА, органічніше, аніж раніше, вписано її історичний шлях у загальнонаціональний контекст, враховуючи різні точки зору, зроблено урівноваженіші, всебічніші оцінки і висновки.

Згадані праці цілком заслужено досить високо оцінені науковим загалом, широкою громадськістю[705].

Разом з тим, вважати проблему вичерпаною, гадається, ще не можна. Звісно, розраховувати на те, що після фронтального вивчення фондів, ретельного збору практично усіх можливих мемуарних свідчень можна віднайти якісь дані, які не те що принципово змінять загальні уяви, а й істотно вплинуть на корекцію фактичного боку справи хоча б у якомусь важливому епізоді, зовсім нереально, не варто. А що торкається оцінок, висновків, узагальнень — тут залишається досить широкий простір для докладення зусиль фахівців. У цьому наочно переконують, передусім, тенденції у вивченні історії УГА впродовж останнього десятиліття, що вельми рельєфно виявилися, набрали рис усталеності, однак не можуть сприйматися однозначно позитивно.

Впадає, зокрема, у вічі, що левова частка публікацій про історію Української Галицької армії належить перу дослідників західноукраїнського регіону. Мабуть, це цілком природно: хто ще краще за них відчуває гостроту регіональних проблем, краще розуміється на краєзнавчих аспектах, має відшукувати у місцевому історичному матеріалі позитивні