Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

липня 1919 р. С. Петлюрі телеграму: «Під сильним напором польських сил, за браком амуніції й інших матеріялів, Галицька Армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опори й охорони на широких ланах Великої України. З цих причин Начальна Команда Галицької Армії звертається з проханням до Головного Отамана призначити район виключно для Галицької Армії…, де вона відпочила б та упорядкувалася б». Командування Наддніпрянської армії на це відповіло, що «приймає Галицьку Українську Армію, як братню, і всім їй допоможе, що в її силах. Головний Отаман дає розпорядження в цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться й обидві армії, з'єднавшись в одне нерозривне ціле, в скорому часі побачать кращі дні»[694].

Цей, безперечно, непрогнозований поворот подій врятував ситуацію під Кам'янцем. Уже 8 липня 1919 р. перша галицька бригада перейшла Збруч і почала рух на Проскурів. Більшовики, що були вже під Кам'янцем, могли потрапити в оточення між галицькими та петлюрівськими військами, і змушені були зупинитися. Тим часом почалося перекидання військ УГА в район Гусятина.

Щоправда, Є. Петрушевич ще тиждень вагався, не поспішаючи переводити через Збруч основні сили УГА. Тільки після численних переговорів, що відбувалися буквально кожного дня, він 14 липня нарешті схилився до остаточного рішення, яке наступного дня було через Начальну команду Галицької армії передане в штаб Наддніпрянської армії: «З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак мушкетних і гарматних набоїв), вся Галицька армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східній беріг Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську

Україну. Питання про долю Галичини має бути переданим на вирішення мирової конференції»[695].

Так почалася боротьба проти більшовиків соборним фронтом.

Ця непроста, багато де в чому суперечлива сторінка української історії привертала чимало уваги дослідників. Однак і донині залишаються малоз'ясовані, хоч і дуже важливі її аспекти, тлумачення, які викликають потребу певного коригування, особливо подолання певних однобічностей — результату дещо прямолінійних і, водночас, кон'юнктурно-суб'єктивних підходів.

Революційна доба принесла українцям як гігантський злет суспільної активності, прагнення до волі, масштабне національне відродження, торжество визвольних ідеалів, так і небувалі сплески горя, небачені поневіряння, крах найзаповітніших сподівань.

Однією з краплин у тому безмежному морі людського нещастя стала доля галичан, у свою чергу чи не найрельєфніше віддзеркалена в історичному феномені Української Галицької армії. Кожна спроба наближення до надто непростого, врешті, трагічного досвіду заново вражає, ятрить свідомість, неначебто незаживаюча, невиліковна рана…

Таке траплялося нерідко. Люди, велика їх кількість, тисячі, десятки і сотні тисяч у якийсь момент піднімалися у могутньому поруху до спільної історичної дії задля досягнення світлих ідеалів, заради торжества справедливості і, всупереч усьому, терпіли поразку за поразкою, потрапляли у смертельні пастки, знесилювалися від пекельних мук, від безвиході, зневірялися у всьому і, врешті, безславно гинули. Гинула справа, до якої готувалося, наполегливо йшло не одне покоління, зникали шанси щось виправити навіть у перспективі. Виникала кричуща невідповідність між виплеканими надіями, затраченими неймовірними зусиллями і одержаними в цілому негативними результатами.

Збагнути все те холодним розумом, адекватно оцінити дуже непросто. Домішуються, відіграють не найкращу роль емоції. Вони іноді заступають собою й істину, і здоровий глузд. І це цілком природно, зрозуміло (було б лише бажання до такого розуміння, а не цинічного, зверхнього осуду). Починається пошук причин невдач, прорахунків, поразок, передусім у якихось сторонніх, другорядних чинниках — так легше враженому сумлінню. Врешті, дещо пом'якшується загальне сприйняття відтворюваної картини — провина за від'ємний наслідок боротьби начебто розкладається «на різні плечі», «багато плечей», навіть створюється враження комплексного, об'єктивного підходу до історичного дослідження. Насправді ж відбувається викривлення суто наукових координат, у яких ведеться вивчення непростих, суперечливих процесів, почасти свідоме (а більшою мірою, можливо, й неусвідомлюване) зміщення акцентів у ранжуванні тієї «обов'язкової» суми чинників, яка залучається до аналізу, оцінок.

Що й говорити — у підсумку слід розраховувати на те, що збагнути у такий спосіб можна лише певну частину історичної істини (у якомусь відношенні вона може виявитися просто зручнішою за повну правду, у якомусь — більше відповідати домінуючій кон'юнктурі тощо)…

А починати з таких мінорних міркувань доводиться через те, що саме щось подібне незмінно упродовж усіх минулих десятиліть відбувається у дослідженні феномена Української Галицької армії. Щиро прагнучи віднайти, сказати всю правду про цю військову формацію з такою непростою, заплутаною долею, її щирі адепти здатні лише почасти наблизитися до адекватного розуміння й оцінки того, що реально сталося у 1918–1920 рр.

У цьому наочно переконують публікації активних учасників подій, вояків УГА, що, «змінивши гвинтівку на перо», уже на полях ідеологічних битв прагнули довести справедливість своєї позиції, продовжували переконувати і себе, і широкий загал у тому, що у трагічних наслідках їх зусиль, причинах невдач криється щось настільки малозакономірне, навіть протиприродне, що годі й намагатися те розгадати, логічно упорядкувати[696].

Однак одне стверджується напевне — головне тут у будь-яких зовнішніх обставинах, їх найнесприятливіших, найкарколомніших комбінаціях, які зароджувались і діяли поза межами бажань і прагнень галичан, їх практично бездоганної, завжди гідної, шляхетної поведінки, відваги, мужності, героїзму, відмінного військового вишколу, строгої дисциплінованості, бойової майстерності, високої національної самосвідомості і самовідданості і т. ін. (винятки, звісно, теж мали місце, однак вони відігравали другорядну роль).

Подібні тенденції-міркування зароджувалися ще безпосередньо в процесі щонайскладніших воєнно-політичних перипетій, у яких відчайдушними зусиллями вдавалося зберегти «марку» формації, яка, однак, після кожної кампанії дедалі втрачала реальну силу і перспективу, доки остаточно не зникла з історичного тла. Однак, згадана тенденція не лише не була зжита в наступному, вона, навпаки, зміцнилася, коли довелося підбивати підсумки вдіяного вже у повоєнний час. І виявилося, що проводити своєрідну «інвентаризацію» здобутків доводиться, як це не прикро, за географією і хронологією могил. Тут «своє слово» сказав специфічний психологічний момент, який Михайло Грушевський був схильний відносити чи не до однієї з ментальних рис українства. Причому варто звернути увагу на те, що видатний український історик, безперечний національний лідер дійшов досить цікавого висновку у ситуації дуже близькій до вищеозначеної.

Коли 26 липня 1917 р. російські кірасири і донці обстріляли солдатів Першого українського полку імені Богдана Хмельницького, що від'їжджав з Києва на фронт, вбили 16 і поранили більше трьох десятків козаків, які не спромоглися бодай на постріл у відповідь, Центральна Рада влаштувала похорони загиблих[697]. У Михайла Грушевського, що брав участь у жалобній церемонії, виникли