Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Чергова книга серії «Україна в революційну добу» присвячена відтворенню подій одного із найдраматичніших, найсуперечливіших історичних періодів, коли громадянська війна, відсіч зовнішнім агресіям сягли апогею — 1919 року.
У центрі уваги — аналіз протиборства, взаємодій і взаємовпливів сил, які уособлювали передусім соціальні й національні начала, коли майбутня доля народу вирішувалася на фронтах, що краяли Україну, жорстко перевіряючи практикою істинність, життєспроможність суспільних альтернатив, запропонованих різними політичними таборами.
Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.

Солдатенко В. Ф

УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ

Рік 1918

ВСТУП

У дослідженні революційної доби в Україні 1919 рік займає особливе місце. Це рік найжорстокіших, наймасштабніших воєнних зіткнень, які покрили усі регіони, безжалісно краяли українські землі, принесли народу страшні випробування й незчисленні жертви.

Це рік дальшого поглиблення соціального розламу в світовому вимірі, коли з Росії соціалістична революція перекинулася в Європу, а її вогнища в Угорщині й Баварії давали обнадійливі підстави сподіватися на те, що на вирішальну боротьбу ось-ось підніметься пролетаріат всієї Європи, що ланцюгову реакцію навряд чи кому вдасться припинити.

З іншого боку, батьківщина жовтневого експерименту потрапила у таке щільне кільце ворожих армій, що, здавалося, витримати напруги одночасної боротьби на всіх фронтах просто неможливо, що будь-яка держава неодмінно впала б.

Однак результат воєнних дій залежав не тільки, та, зрештою, і не стільки від чисельності військ, якості їх озброєнь, комплексної промислово-економічної могутності, як від ідейно-моральних чинників, які багатократно зміцнювали сили одних і, рівною мірою, підривали потенціал інших. Без перебільшення — подібної ситуації у світі, який роздирався суперечностями, ще ніколи не складалося.

Україна стала тим плацдармом і епіцентром, де в 1919 р. вирішувалася не лише доля її державності, а й майбутнє Росії, значною мірою — перспектива світоустрою. Відтак власне українські події виявилися могутньо «вмонтованими» в геополітику, її розвиток, багато де в чому детермінувалися дією чинників, які було нелегко передбачити, непросто врахувати у виборі та здійсненні курсу. Часом і сьогодні непросто вирахувати й зрозуміти рівнодіючу взаємопере- плетіння, взаємовпливу і боротьби різних політичних напрямків, віднайти інтегральний вектор суспільного руху.

Можливо, означене ускладнює процес наукового освоєння найкритичнішого етапу Української революції, якщо не відлякує багатьох науковців, то й не стимулює їх зусилля. Так, якщо аналізу досвіду гетьманату (1918 р.) присвячено значно вужче коло праць порівняно з часом Центральної Ради, то вивченню історії Української Народної Республіки під керівництвом Директорії (1919 р.) надається ще набагато менше уваги. Проте нагромадження суперечностей у наявних публікаціях відбувається в очевидній зворотній прогресії.

Найбільшою мірою це стосується дослідження досвіду соборницького процесу, запровадження і функціонування режиму отаманщини, непростих змін у середовищі політичних партій, впливу на внутрідержавне життя міжнародних чинників.

Щоправда, значно більші масиви літератури були спродуковані радянською історіографією, в якій досить детально відтворено боротьбу Червоної армії проти антантських інтервентів, денікінців, відновлення влади рад, особливості здійснення в регіоні політики «воєнного комунізму».

Подолання згаданих асиметричностей, диспропорцій видається найперспективнішим за допомогою випробуваного в перших двох книгах, присвячених революційній добі в Україні («Рік 1917» і «Рік 1918»), поетапно-хронологічного підходу до відтворення й оцінки суперечливих подій. Реконструкція об'єктивної картини дозволить розібратися і в хитросплетіннях історіографічного доробку, визначитися з орієнтаціями на дослідження, що мають порівняно більшу наукову цінність, наближають до історичної істини.

РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

На перший погляд, початок 1919 р. в Україні дуже нагадував ситуацію річної давнини. У Києві домінувала Директорія — уособлення української влади. Було відновлено Українську Народну Республіку, йшов пошук такої народоправчої її платформи, яка б найбільше відповідала інтересам трудового населення, по можливості нівелювала суперечності з практикою радянської влади і створила передумови для замирення соціальної і національної революцій, привела до розв'язання дипломатичним шляхом конфлікту між УНР і РСФРР.

Однак Схід України стрімко перетворювався на форпост радянської влади з цілком прозорою тенденцією її поширення в інші регіони.

Очолив цей процес більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який одержував дедалі масштабнішу воєнно-політичну і економічну допомогу від Радянської Росії.

Взяття Харкова і перетворення його на столицю відновлюваної Української Соціалістичної Радянської Республіки уже в перші дні січня 1919 р. було справою ближчої перспективи. То ж наявність двох республік, двох влад, двох урядів, двох столиць з очевидною тенденцією переведення суперечностей у воєнне зіткнення справді багато де в чому повторювало ситуацію перших днів 1918 р.

Однак, з'явилося й чимало відмінностей.

Переддень і перші дні 1919 р. Україна зустрічала, маючи на своїй території (або — на кордонах) ще, принаймні, чотири могутніх сили, які могли (і кожна поокремо, і, зрештою, усі разом) дуже істотно вплинути на долю багатомільйонного народу, великої європейської країни.

По-перше, інтервенти Антанти, висадивши десант на Півдні, планували нарощувати тут ударний кулак з тим, щоб збройними зусиллями відновити колишню Російську імперію. Україна радянська, Україна трудова (з соціалістичною Директорією на чолі), будь- яка Україна взагалі «не вписувалася» в їх плани реставрації цілісного імперського простору з прийнятним (слухняним) правлінням. А відтак терени України могли бути лише «прохідною зоною» для наступу на Москву — центр більшовизму, що загрожував соціалістичною революцією всій Європі, якщо не всьому світу.

По-друге, на Кубані і на Дону, частково навіть на території Східного Донбасу з дня на день посилювалася біла армія, що об'єднувала переважно старе, царське офіцерство, козацтво, також готових до боротьби за поновлення єдиної, неподільної, монархічної Росії. Плани воєнного знищення більшовизму були заздалегідь відомимишлях на Москву мав пролягати неодмінно через Україну, яка як самостійне, чи навіть частина союзного, тобто автономне державне утворення, лідерів білого руху абсолютно не цікавила.

Розтрощити «по ходу» українську чи то радянську державність білогвардійцям видавалося легкоздійсненною перспективою. Це, зокрема, було однією з причин того, що Антанта виявляла граничну «незговірливість» з українцями (до того ж не раз «ображено» нагадувалося про минулорічну «зраду» останніми поважних держав, відмову від співпраці з ним, — йшлося про рішення взяти участь у Брестській конференції). Натомість ставку було зроблено на Добровольчу Армію, яка й так істотно переважала сили УНР й нарощувала свій потенціал антантською фінансовою, матеріальною допомогою.

По-третє, природний, логічний розвиток соборницьких тенденцій з неминучістю мав трансформувати фронт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою у повномасштабну війну Польщі з українським народом в цілому, в усякому разі — в тій мірі, в якій здійснювалося б об'єднання, а проблеми західного регіону набули загальнонаціонального, загальнодержавного значення.

По-четверте, оточена по периметру ворожими арміями (радянської Росії, білогвардійської Росії, Антанти, Польщі, Румунії), УНР мала цілком визначений «внутрішній фронт», масштаби і могутність якого також неухильно наростали. Йдеться в даному разі не про дії радянських, більшовицьких сил в межах тієї ж таки етнічної території, а про повстанство. Воно зародилося й набрало сил ще 1918 р. — на початках як реакція на австро-німецьку окупацію України і дії тих політиків, що уособили запрошення чужоземних армій для реалізації програм, які розходилися з інтересами й прагненнями переважаючої