Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в добу революцій 1917-1920 рр.
Продовжуючи розповідь про революційну добу в Україні, слід відразу відзначити, що рік 1918 виявився особливо „щедрим” на карколомні зміни, „плідним” на запропоновані й апробовані варіанти суспільного поступу, моделі державницької організації.
Насправді, саме в цьому році виявили себе, і при тому, досить масштабно, потужно, результативно практично всі альтернативи тогочасного життя, своєрідно сконцентрувалися на стислому часовому відтинку цілі історичні епохи. Якнайнаочніше означене реалізувалося в різноспрямованих і різноякісних зразках державотворення. 1918 рік – це і завершальні місяці існування Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Це й повна історія народження, розвитку й загибелі гетьманської Української Держави.
Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.

Солдатенко В. Ф

УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ

Рік 1918

ВСТУП

Продовжуючи розповідь про революційну добу в Україні, слід відразу відзначити, що рік 1918 виявився особливо „щедрим” на карколомні зміни, „плідним” на запропоновані й апробовані варіанти суспільного поступу, моделі державницької організації.

Насправді, саме в цьому році виявили себе, і при тому, досить масштабно, потужно, результативно практично всі альтернативи тогочасного життя, своєрідно сконцентрувалися на стислому часовому відтинку цілі історичні епохи. Якнайнаочніше означене реалізувалося в різноспрямованих і різноякісних зразках державотворення. 1918 рік — це і завершальні місяці існування Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Це й повна історія народження, розвитку й загибелі гетьманської Української Держави. Це й відродження під проводом Директорії Української Народної Республіки, непростий, болісний пошук найприйнятнішої, найоптимальнішої моделі національно-державного устрою. Це й створення Західно-Української Народної Республіки, детермінація її курсу на об’єднання з УНР. Це й встановлення на початку року майже на всіх теренах України радянської влади, тріумф Української Соціалістичної Радянської Республіки. Це й вибухи сепаратизму, регіоналістських замірів, унаочнені в спробах утворення Донецько-Криворізької Радянської Республіки, запровадженні Одеського Раднаркому, організації своєрідної федерації — єдиного фронту Південно-східних радянських республік. Це й початок відтворення під керівництвом Тимчасового Робітничо-Селянського уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки наприкінці 1918 року. Це й зародження феномена анархістської стихії, яка воліла б взагалі не знати жодної централізованої, національно-державної влади — мова, передусім, про махновщину…

І всі ті різноорієнтовані, часто протилежно спрямовані тенденції й рухи тісно переплелися на одному просторі — України, не давали спокою нації, що піднісшись на могутній хвилі всебічного відродження, зазнала й перших відчутних втрат. Колесо історії, безжально переїжджаючи через живе українське тіло, почало відкраювати від нього органічні частини…

Змалювати в уяві, скільки-небудь наочно відтворити відразу, в цілісності, в синтетичній оцінці тогочасну архіскладну, надсуперечливу мозаїчну картину просто неможливо. І знову найоптимальнішим підходом видається спроба хронологічного слідування за подіями у всій їх взаємозумовленості й взаємодоповнюваності, якомога щирого й об’єктивного аналізу всіх суспільних процесів. У ході ж послідовного з’ясування сутності найважливіших фактів, подій, явищ, суспільних зрушень доцільними й виправданими можуть стати відповідні історіографічні міркування-вкраплення.

І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ

Зими в Україні, як відомо, не відзначаються сталістю. Морози, правда, незмінно тріщать на свято Водохрещі. А в іншому погода мінлива, в тому числі в середньому місяці найхолоднішої пори року. Трапляються й дуже теплі дні, бува випадає й чималенько снігу, та раптом починається дощ і земля знову чорніє. Задувають й пронизливі вітри.

Те ж, що відбувалося в політичному житті на українських теренах у січні 1918 р., ніяк інакше як лютою завірюхою не назвеш. Це був місяць, коли у вирішальному двобої зійшлись непримиренні сили, полярні орієнтації, відмінні суспільно-політичні альтернативи, різні революції. Антагонізм між ними досяг апогею, шляхи до порозуміння були відрізані остаточно, місце в суспільному житті могло залишитись лише для когось одного.

То ж не дивно, що зустріч Нового року не затяглася. На традиційно особливе, визначане й шановане свято взагалі ледь зважили. Було явно не до урочистостей, тим більше — веселих пустощів.

У Бресті-Литовському, де вирішувалися воістину доленосні питання. українців зустріли насторожено, навіть із підозрою. Юридичні невизначеності щодо державного статусу Української Народної Республіки майже напевне обіцяли ускладнення, для подолання яких треба було виявити чимало політичної волі, рішучості, наполегливості.

У глухий кут зайшли стосунки з Антантою, яка будь-що прагнула зберегти бодай українську частину Східного фронту, а тому виявляла неабияку ініціативність — правда, поки що більше на рівні обіцянок, аніж реальних справ.

Українські Установчі збори — найвищий, найцінніший ідеал, до якого прагнув український політикум, з луском провалювалися — нормальні вибори заважала провести фронтова обстановка, що погіршувалася щодня й щогодини.

У Харкові й на ближчих до столиці УНР фронтах більшовики активно готувалися до скорих військових дій проти Центральної Ради, терміново мобілізовували усіх придатних до невідворотного збройного зіткнення, масштаби якого обіцяли перевершити усе, що в цьому плані трапилося в 1917 р.

Одним словом, народ, нація стояли перед неминучістю небувалих потрясінь, надскладних випробувань, майже фізично відчували наближення грізної бурі.

***

Доки Центральна Рада й Генеральний секретаріат вели публічну полеміку з ленінським Раднаркомом, більшовицькими ЦВК рад України й Народним секретаріатом, доводили свої права на владу в Україні, ситуація в республіці досить стрімко змінювалася. Лавиноподібне встановлення влади рад на початок 1918 р. набуло таких масштабів, так звузило територію, на яку поширювався реальний вплив Центральної Ради, що загроза здачі останніх бастіонів Української революції, в тому числі й Києва, виглядала більше ніж імовірною.

Втрачаючи ґрунт під ногами, провід УНР не обмежувався лише ідеологічними заходами, дедалі вдавався й до силових методів. Так, у ніч на 5 січня 1918 р. в Києві за наказом Генерального секретаріату гайдамацькі курені і загони вільних козаків за підтримки панцерників зненацька зайняли заводи «Арсенал», «Ауто», дротяно-цвяховий, Деміївський, снарядний, Варшавську суднобудівельну верф, механічні майстерні політехнічного інституту, університет, управління Південно-Західних залізниць та інші установи міста (загалом близько 30 пунктів). Скрізь припинялись роботи, вилучалась знайдена зброя, були заарештовані понад 200 осіб. Того самого дня солдати українізованих формувань, розгромивши Уманську раду робітничих і солдатських депутатів, убили члена ЦВК Рад України, голову місцевого комітету РСДРП(б) О. Піонтковського і голову ради більшовика І. Урбайліса. Наступної ночі в Києві була захоплена друкарня більшовицької газети «Пролетарская мысль». Подібні кроки здійснювались і надалі.

На початок січня 1918 р. обставини зумовили і зміну тактики Раднаркому, який, з одного боку, не домігся в ході грудневих переговорів, щоб Центральна Рада змінила ставлення до радянської Росії, а з іншого, завдаючи рішучого збройного удару по каледінщині, міг тепер використати частину свого потенціалу і проти іншого суперника в боротьбі за владу на Півдні — Української Ради.

На той час прибічники радянської влади домоглися серйозних зрушень на свою користь у багатьох регіонах України, одержали ряд військових перемог на південному від Харкова напрямі. В загальний успіх цих сил значний внесок зробили повстання, що вибухали в тому чи іншому населеному пункті з наближенням радянських військ. Нерідко прихильники Центральної Ради залишали міста ще до підходу регулярних військ, після збройних зіткнень з повсталими.

Тому на початку січня 1918 р. з військово-політичних міркувань і було ухвалене рішення про наступ проти головних сил Центральної Ради з Харкова на Полтаву — Київ. Окрім того, в штабі Головнокомандуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні країни В.Антонова-Овсієнка стало відомо про наміри Центральної Ради завдати збройного удару через Полтаву в напрямі Харкова — Лозової