Джулія Ромуш - Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш

Розділ 4.

Я починаю злитися, тому що чоловік явно не горить бажанням мені допомагати. А ось злюка управителька вже щосили пропалює мене своїм поглядом. Я тут можна сказати вмираю, а вона все ніяк не відчепиться зі своїми апельсинами!

- Будь ласка... - Корчу нещасний вираз обличчя, який тільки вмію. Очиська роблю такими жалісними... Ще ніхто і ніколи не зміг пройти повз цього маневру. І бінго!

- Тобі пощастило, що я поспішаю! - Нарешті видає цей мученик і так зітхає, щоб я точно зрозуміла, наскільки сильно я йому зараз не в тему.

І тут я верещу, бо він, не довго думаючи тут же підхоплює мене на руки й несе до свого автомобіля. Все що встигаю зробити, так це обхопити руками його шию. Його аромат моментально проникає в ніздрі, розбурхує мої смакові рецептори, і я ледве стримуюся, щоб не потягнутися вперед і не втягнути його запах в себе сильніше. Та що ж це таке?! Що зі мною відбувається поруч з ним?

Мій рятівник відкриває задні дверцята авто, і в цей момент я розвертаюся і дивлюся на Дону, яка вже покрилася червоними плямами, і для правдивості ситуації закочую очі й злегка відкидаю голову назад. Так би мовити, завершальний момент в моїй сценці. Втрачаю свідомість. Красиво. Граціозно. Майстерно.

- Якого ... - Чую незадоволений голос чоловік. Мене запихають в авто, як тільки п'ята точка торкається м'якої оббивки сидіння, я тут же відкриваю очі. Не вистачало, щоб мужика тут ще інфаркт вхопив.

- А тут зручно, - затихаю моментально, тому що зустрічаюся з таким поглядом, що у мене мимоволі клубок у горлі встає. Мужик злий. Ні, не так, дядечко в сказі, і судячи з того, як він на мене дивиться, він прям жадає стиснути свої величезні сильні пальці на моїй тонкій і маленькій шиї.

- Пристебнись, - гарчить крізь зціплені зуби, і я голосно ковтаю від переляку. А після підстрибую на місці від того з якою силою прямо перед моїм носом зачиняються дверцята авто.

Поки я сиджу і гадаю на задньому сидінні потрапила я або не потрапила мужику під гарячу руку, він відчиняє дверцята з боку водійського сидіння і сівши за кермо знову грюкає дверцятами так, що я підстрибую.

- А ось мій тато каже ... - Не встигаю договорити те, що хотіла, тому що відчуваю на собі нищівний погляд. Не розумію звідки і як, поки не підіймаю очі й зустрічаюся з убивчим поглядом чоловіка в дзеркалі заднього виду. Це він так натякає на те, що мені пельку зачинити потрібно? 

Про всяк випадок чарівно посміхаюся, але судячи з того, що ситуація не змінюється, посмішка мене не рятує.

У салоні панує напруга і я, не витримавши, здаюся.

- Що? Я не вмію читати по очах! - Роздратовано видаю це і тут же підтискаю губи, тому що зараз в його очах ще щось і поблискувати почало. Мене це все вже лякати починає, якщо чесно. Дивний він якийсь.

- Пристебнись, - вимовляє по складах.

Закотивши очі до стелі, тягнуся за ременем безпеки. Готова проклинати все на світі, бо навіть тут у мене починаються проблеми. Їй-богу, у мене раніше такого не було! Ні, я, звичайно, робила дурниці, і в ситуації дивні всякі потрапляла, але, щоб тупити секунда за секундою ... У мене таке вперше.

Я смикаю ремінь, але він начебто застряг і не піддається. Я ж не здаюся і продовжую його смикати. Ну звичайно ж у мене нічого не виходить.

- Та ти знущаєшся! - Чую прямо над вухом і скрикнувши від переляку мало не ударяю чоловіка головою по носі, який повернувшись до мене знаходився на відстані кількох сантиметрів від мого обличчя.

Застигши на місці, я забула, як дихати, тому що зараз він був настільки близько до мене, що вистачило б одного різкого руху, щоб наші губи стикнулися. Варто було мені про це подумати, як його очі потемніли й він опустив погляд на мої губи...
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно