Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

— А що далі? — запитую, зупинившись, щоб подивитися на Антона. — Далі? — він усміхнувся. 

— Далі ти починаєш нову главу свого життя. Можливо, нові хобі, нові знайомства, нові враження. Можливо, навіть подорожі. Повір я все це можу тобі організувати, якщо ти добре гратимеш свою роль. Я у боргу не залишуся. 

Мої очі засяяли від ідеї подорожей. Я завжди хотіла побачити світ, але ніколи не наважувалася. Можливо ми навіть поїдемо кудись разом? Я щиро вірю в це. 

— А ти? — спитала я, намагаючись зрозуміти, які плани має Антон. — Я готовий бути поруч, коли потрібно, але без фанатизму. Ми маємо стати друзями, щоб знати один одного краще. Все ж таки інші мають бути впевнені що ми кохаємо один одного. Хоча це й не так. 

Ці слова мене ранять, але з іншого боку все може початися з дружби. А далі стосунки та весілля. Можливо. Думаю, що наш зв'язок може стати чимось більшим, ніж просто фіктивним. 

— Я б дуже цього хотіла, — відповідаю, відчуваючи, як моє серце б'ється швидше від думки про нові пригоди. — Ну щоб ми стали хорошими друзями, — додаю.

 В цей момент розумію, що зміни, які я так боялася, тепер стали частиною мене. Я хочу стати іншою. Такою яка буде гідна Антона. Яка зможе підкорити його серце. Бо у коханні як на війні. Всі засоби хороші. 

— Ти знаєш, — продовжив Антон, — я завжди вірив, що подорожі — це не лише фізичне переміщення з місця на місце, а й можливість пізнати себе, відкрити нові горизонти. Кожна нова країна, кожна нова культура — це шанс заглянути в глибину власної душі. Подорожі це круто. 

Киваю, відчуваючи, як його слова відкликаються у моїй душі. 

— А куди б ти хотів поїхати спочатку? — запитую уявляючи, як ми мандруємо разом, тримаючись за руки. 

— Я завжди мріяв про Італію, — сказав Антон. — Уявляю, як я гуляю вузькими вуличками Риму, куштую пасту в маленьких ресторанах, насолоджуюся піцою на площі. А потім можна відвідати Венецію і покататися на гондолі. Це неймовірні відчуття. 

Моя уява малювала чудові картини, наповнені світлом і кольором. Я завжди хотіла побачити Венецію, але думала, що це залишиться лише мрією. Хтозна можливо Антон й стане тим самим чоловіком. З яким я поїду до Венеції? 

— Це звучить неймовірно! — вигукую, відчуваючи, як захоплення заповнює мене. — Я б хотіла побачити це з тобою. Ой, вибач, — прикриваю рот долонею. 

— Нічого. Все добре. Я звик до підвищеної уваги. Не бери у голову. Серце тривожно тьохнуло від його фрази. Сподіваюся він не має на увазі своїх колишніх дівчат. Або ж Антон один з тих самозакоханих нарцисів, які штабелями вкладають наївних дівчат. Дуже сподіваюся що це не так. Бо тоді моє серце трісне від глибокого розчарування.