Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Діомед повернувся за півтори години. За його словами, він зустрічався з трастовим фондом, потім застряг у метро, а зв’язок там не працював. Він відправив Юрія по мене.

Юрій зайшов до мене в кабінет.

— Приїхав професор Діомед. Він зі Стефані. Вони чекають на тебе.

— Дякую. Зараз прийду.

Я йшов до кабінету професора, очікуючи найгіршого. Потрібен буде цап-відбувайло, щоб скинути провину на нього. Я стикався з таким у «Броадмурі» у справах самогубства: відповідальність ніс той, хто був найближчим до жертви — психотерапевт, лікар чи медсестра. У тому, що Стефані прагне моєї крові, не було жодних сумнівів.

Я постукав у двері та зайшов до кабінету. Стефані й Діо­мед сиділи по обидва боки столу. Судячи з напруженої тиші, я перервав їхню суперечку.

Діомед заговорив перший. Він був помітно схвильований та енергійно розмахував руками.

— Жахливі справи. Жахливі. Очевидно, гіршого часу й не придумати. Це ідеальний привід для трасту нас прикрити.

— На мою думку, навряд чи траст є першочерговою проб­лемою, — сказала Стефані. — На першому місці — безпека пацієнтів. Ми маємо дізнатися, що саме сталося.

Вона повернулася до мене.

— Індіра згадувала, що ви підозрюєте Еліф у торгівлі ліками. Саме так Алісія дістала гідрокодон?

Я зам’явся.

— Ну, в мене немає доказів. Просто чув, як кілька медсестер про це говорили. Але насправді є ще дещо, про що ви маєте знати…

Стефані перебила мене, хитаючи головою:

— Ми знаємо, що сталося. Це була не Еліф.

— Ні?

— Крістіан проходив повз сестринський пост і бачив широко відчинену шафу з ліками. На посту нікого не було. Юрій залишив шафу незачиненою. Будь-хто міг підійти й узяти ліки. А ще Крістіан помітив Алісію, яка причаїлася за рогом. Він здивувався, що вона робить там у такий час. Тепер, звісно, все зрозуміло.

— Як же пощастило Крістіану бути там і все побачити.

У моєму голосі прозвучали саркастичні нотки, але Стефані вирішила на них не реагувати.

— Крістіан не єдиний, хто помітив недбалість Юрія, — продовжила вона. — Мені часто здавалася, що Юрій геть безтурботно ставиться до питань безпеки. Занадто приязний із пацієнтками. Занадто стурбований своєю популярністю. Дивно, як таке не сталося раніше.

— Зрозуміло, — відповів я. Я справді усе бачив. Тепер я зрозумів, чому Стефані була доброзичливою до мене. Здавалось, я зіскочив з гачка, а вона натомість обрала ­цапом-відбувайлом Юрія.

— Юрій завжди здавався таким скрупульозним, — промовив я, кинувши погляд на Діомеда й гадаючи, чи не втрутиться він. — Я насправді не думаю, що…

Діомед знизав плечима.

— Моє судження таке: поведінка Алісії завжди була суїцидальна. Як нам відомо, якщо хтось хоче померти, попри ваші найстаранніші зусилля захистити його, часто цьому неможливо запобігти.

— Хіба це не наша робота? — різко спитала Стефані. — Запобігати цьому?

— Ні, — похитав головою Діомед. — Наша робота — допомагати їм зцілитися. Але ми не Господь Бог. Ми не маємо влади над життям і смертю. Алісія Беренсон хотіла померти. Якоїсь миті вона досягла успіху. Або принаймні частково.

Я вагався. Зараз або ніколи.

— Я не впевнений, що це правда, — сказав я. — Не думаю, що це була спроба самогубства.

— Гадаєш, це був нещасний випадок?

— Ні, так я теж не думаю.

Діомед зацікавлено подивився на мене.

— Що ти намагаєшся сказати, Тео? Які є альтернативи?

— Ну, розпочнемо з того, що я не вірю, ніби Юрій дав Алісії ліки.

— Тобто Крістіан помиляється?

— Ні, — сказав я. — Крістіан бреше.

Діомед і Стефані шоковано витріщилися на мене. Я продовжив, перш ніж вони віднайшли здатність говорити.

Я швиденько розповів їм усе, що прочитав у щоденнику Алісії: те, що Крістіан лікував Алісію до вбивства Ґебріела; що вона була однією з кількох пацієнтів, яких він приймав неофіційно; і що він не лише не прийшов свідчити в суд, а й удавав, начебто не знає Алісії, коли її привезли до «Ґроу».

— Не дивно, що він так протестував проти спроб змусити її знову заговорити, — сказав я. — Якби вона заговорила, то могла б викрити його.