Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Як Алісія? — запитав я.

Лікарка похитала головою.

— Погано. Нам довелося ввести її в кому. Її дихальна система відмовляла.

— Що вона прийняла?

— Якийсь опіоїд. Можливо, гідрокодон.

Юрій кивнув.

— У її кімнаті на столі була порожня пляшечка від пігулок.

— Хто її знайшов?

— Я, — відповів Юрій. — Бездиханна Алісія лежала на підлозі біля ліжка, і я подумав, що вона померла.

— Є здогади, звідки вона дістала пігулки?

Юрій глянув на Крістіана, а той знизав плечима.

— Ми всі знаємо, що у відділенні торгують.

— Еліф торгує? — припустив я.

Крістіан кивнув.

— Так, я також про це подумав.

Зайшла Індіра. Здавалося, вона зараз заплаче. Вона стала біля Алісії та якийсь час дивилася на неї.

— Це жахливо позначиться на інших, — сказала вона. — Коли таке відбувається, пацієнти повертаються на кілька місяців назад.

Вона сіла, простягла руку до руки Алісії та погладила її. Я спостерігав, як працює апарат штучного дихання. На мить стало тихо.

— Це моя провина, — сказав я.

Індіра похитала головою.

— Ти не винний, Тео.

— Я мав краще про неї піклуватися.

— Ти робив усе якнайкраще. Ти допоміг їй. Більше, ніж будь-хто.

— Хтось повідомив Діомеда?

Крістіан похитав головою.

— Ми не можемо до нього додзвонитися.

— Ви телефонували на мобільний?

— І на домашній. Я дзвонив кілька разів.

Юрій насупився.

— Але… я бачив професора Діомеда раніше. Він був тут.

— Що?

— Так, я бачив його рано-вранці. Він був на іншому кінці коридору і, здається, поспішав. Принаймні я думаю, то був він.

— Дивно. Що ж, мабуть, він пішов додому. Зателефонуй йому ще раз, гаразд?

Юрій кивнув. Він здавався якимсь замисленим, приголомшеним, загубленим. Імовірно, він надто гірко сприйняв цю новину. Мені було його шкода.

Почувся звук пейджера Крістіана — його викликали, тож він швидко вийшов з палати, а за ним Юрій і лікарка.

Індіра зачекала, а потім тихо сказала:

— Хочеш побути з Алісією наодинці?

Я кивнув, не в змозі говорити. Індіра підвелась і на мить стиснула моє плече. Потім вийшла.

Ми з Алісією лишилися самі.

Я сів біля ліжка Алісії. Торкнувся її руки. До тильного боку зап’ястка був прикріплений катетер. Я обережно тримав її руку, проводив пальцями по зап’ястку, відчуваючи вени під шкірою та опуклі грубі шрами від спроби самогубства.

Отже, все. Так усе й скінчилося: Алісія знову замовкла, і цього разу її мовчання триватиме вічність.

Цікаво, що скаже Діомед. Я уявив, як Крістіан розпо­відає йому все, при цьому він знайде спосіб якось мене звинуватити: Алісії було важко впоратися з емоціями, які я пробудив під час терапії, тому вона прийняла гідрокодон, щоб заспокоїтися, вилікувати себе. Передозування могло бути випадковим. Я вже чув, як Діомед заперечує і каже, що її поведінка була суїцидальна. Так і вважатимуть.

Хоча насправді це не так.

Щось упустили. Щось важливе, чого ніхто не помітив, навіть Юрій, коли знайшов Алісію непритомною біля ліжка. Так, на столі була порожня пляшечка, а на підлозі — кілька пігулок, тому, звісно, припустили, що це передо­зування.

Але тут, під моїми пальцями, на внутрішньому боці за­п’яст­ка Алісії, був крихітний синець і маленький слід, який розповідав геть іншу історію.

Поріз на вені — крихітний шрам, що його залишила підшкірна голка — розкривав правду: Алісія не наковталася таблеток у спробі самогубства. Їй вкололи величезну дозу морфію. Це не передозування.

Це замах на вбивство.

18