Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

її як художницю. З огля­ду на весь цей галас, смію сказати, він має рацію. — Аллен оцінювально подивився на мене. — Можливо, ви хочете написати про неї, сер. Упевнений, це була б цікава книжка.

— Я про таке не думав, — відповів я. — А чим саме виставка Жана-Фелікса стосується мене, інспекторе?

— Містер Мартін дуже зрадів, побачивши нову картину, і здавалося, його не турбує те, що Еліф її зіпсувала. Він запевнив, що це додає їй особливої цінності — не пам’ятаю, що саме він сказав, я не дуже обізнаний у мистецтві. А ви?

— Не зовсім. — Я подумав, як довго він доходитиме до суті й чому я дедалі більше відчував незручність.

— Хай там як, — провадив він, — містер Мартін захопився картиною і підняв її, щоб роздивитися уважніше. І там було оце.

— Що?

— Ось це.

Він дістав щось із внутрішньої кишені піджака. Я одразу це впізнав.

Щоденник.

Чайник закипів і засвистів. Я вимкнув його і налив окріп у чашку. Розмішуючи чай, я помітив, що моя рука трохи тремтить.

— О, чудово, — сказав я. — А я все думав, де ж він був.

— Схований у задній частині картини, — відповів він, — у верхньому лівому кутку рами. Щільно затиснутий.

«Ось де вона його сховала», — подумав я. У задній частині картини, яку я ненавидів. Єдине місце, яке я не оглянув.

Інспектор погладив складки на вицвілій чорній обкладинці й посміхнувся. Він відкрив щоденник і погортав сторінки.

— Приголомшливо. Позначки стрілками, нерозбірлива плутанина.

Я кивнув.

— Портрет божевільної людини.

Інспектор Аллен розгорнув сторінки наприкінці щоденника і почав читати вголос: — «Він боявся звуку мого голосу… Він схопив мене за зап’ястя і встромив голку у вену».

Раптом я відчув, як у мені почала зростати паніка. Я не знав про ці слова. Я не читав цього запису. Це був той доказ, необхідний для звинувачення, який я шукав, і він потрапив не в ті руки. Я хотів вихопити щоденник у Аллена й вирвати сторінки, але не міг поворухнутися. Я вскочив у пастку.

— Я… гадаю, краще мені… — почав заїкатися я. Я говорив занадто нервово, і він чув страх у моєму голосі.

— Що?

— Нічого.

Більше я не намагався його зупинити. Будь-які мої дії все одно викажуть мене. Виходу не було. А найдивніше те, що я відчув полегшення.

— Знаєте, я не вірю, що ви випадково були поряд по сусідству, інспекторе, — промовив я, простягаючи йому чашку чаю.

— О. Так, ви маєте рацію. Я подумав, що краще буде не оголошувати про мету мого візиту у дверях. Але річ у тому, що все постає в іншому світлі.

— Цікаво, — я почув, як кажу це. — Прочитаєте далі вголос?

— Звісно.

Я відчував дивний спокій, сідаючи у крісло біля вікна. Він прочистив горло і почав.

— «Тео щойно пішов», — читав інспектор.— «Я сама. Намагаюся писати це якомога швидше…»

Слухаючи його, я підвів погляд і подивився на білі хмари, що швидко пливли по небу. Зрештою вони розродилися — почало сніжити, на землю падали сніжинки. Я відчинив вікно і простягнув руку. Піймав сніжинку й дивився, як вона зникає, тане на моїх пальцях. Я посміхнувся.

І зібрався піймати наступну.

 

Подяка

 

Я надзвичайно вдячний своєму агентові, Сему Коупленду, за те, що все це здійснилося. Особлива подяка моїм редакторам — Бену Віллісу у Великій Британії та Раяну Доерті у Сполучених Штатах — за те, що зробили цю книжку значно кращою. Також хочу подякувати Шелу Дженсену і Айвану Фернандезу Сото за їхні безцінні коментарі; Бретту Кару і Кейт Вайт за те, що роками показували мені, як діє хороша терапія; молоді й персоналу в «Нортґейт» за все, чого вони мене навчили; Діані Медак за те, що дозволила скористатися її будинком і усамітнено писати в ньому; Умі Турман і Джеймсу Геслему за те, що зробили мене ліпшим письменником. Дякую Емілі Голт, Вікторії Голт, Ванессі Голт, Неді Антоніадіс і Джої Адамсу за їхні корисні пропозиції та підбадьорювання.