Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

іншою істотою — більш винною, менш здатною на відвертість. Як я можу сісти нав­проти тієї тендітної старенької та дивитися в її блакитні очі, що так довго оберігали мене і випромінювали до мене лише порядність, доброту і правду, сісти і розповісти, який я мерзенний, жорстокий, мстивий і порочний, який я негідний Рут і всього, що вона намагалася зробити для мене? Як я можу розповісти їй, що знищив три життя? Що в мене немає моральних норм, що я здатен на найгірші вчинки без жодного каяття і що турбує мене лише власна шкура?

Якщо я розповім усе Рут, гіршим за шок, відразу чи, можливо, навіть страх у її очах буде погляд, сповнений смутку, розчарування та докорів сумління. Бо не лише я її підвів; я знаю, що вона думала б, начебто це вона мене підвела, і не лише мене, а й «лікування розмовами» як таке. Адже не було психотерапевтів у цій сфері кращих за Рут: вона роками працювала з травмованим, але таким молодим юнаком, який дуже хотів змінитися, зцілитися, стати кращим. І ось попри сотні годин психотерапії, розмовляючи, слу­хаючи й аналізуючи, вона не змогла врятувати його душу.

Задзвенів дверний дзвінок і вирвав мене з роздумів. Вечірній гість — незвичне явище, принаймні для Суррею; я навіть не пам’ятаю, коли востаннє ми запрошували друзів.

— Ти на когось чекаєш? — гукнув я, але відповіді не отри­мав. Мабуть, Кеті не почула мене через звук телевізора.

Я підійшов до дверей і відчинив. На мій подив, це був старший інспектор Стівен Аллен. Він кутався в пальто і шарф, а його щоки були рожевими.

— Добрий вечір, містере Фабер.

— Інспекторе Аллен? Що ви тут робите?

— Я випадково був по сусідству і вирішив заскочити. Сталося кілька подій, про які я хочу вам розповісти. Зараз буде зручно?

Я знітився.

— Якщо чесно, я вже збирався готувати вечерю, тому…

— Це не забере багато часу.

Аллен посміхнувся. Вочевидь, він не збирався приймати відмову, тож я відійшов убік і впустив його. Він з радістю ввійшов і зняв рукавиці й пальто.

— Надворі до біса холодно, — сказав він. — Так холодно, що піде сніг, закладаюся.

Його окуляри запітніли, він зняв їх і протер носовичком.

— У нас тут доволі тепло, — промовив я.

— Не для мене. На мій смак ніколи не буває занадто тепло.

— Ви ніби моя дружина.

Як на загад, у коридорі з’явилася Кеті. Вона здивовано подивилася на мене, а потім на інспектора.

— Що тут відбувається?

— Кеті, це старший інспектор Аллен. Він очолює розслідування, те, з пацієнткою, про яку я згадував.

— Добрий вечір, місіс Фабер.

— Інспектор Аллен хоче поговорити зі мною про дещо. Ми недовго. Йди нагору і приймай ванну, а я покличу тебе, коли вечеря буде готова.

Я кивнув до інспектора, вказуючи на кухню.

— Після вас, — промовив я.

Перш ніж розвернутися і попрямувати на кухню, інспектор Аллен знову зиркнув на Кеті. Я пішов за ним, залишивши дружину в коридорі, а потім почув її повільні кроки на сходах.

— Я можу запропонувати вам щось випити? — запитав я.

— Дякую. Дуже люб’язно з вашого боку. Чашку чаю було б чудово.

Я побачив, як він дивиться на пляшку горілки на кухонному столику, і посміхнувся.

— Чи, може, ви віддаєте перевагу чомусь міцнішому?

— Ні, дякую. Чай буде ідеально.

— Який ви любите?

— Міцний, будь ласка. І трохи молока для кольору. Без цукру, я намагаюся відмовитися від нього.

Коли він говорив, у моїй голові вирували думки: чому він прийшов і чи маю я нервуватися. Інспектор був такий привітний, що важко було відчути небезпеку. Окрім того, не було нічого, що могло мене виказати, чи не так?

Я поставив чайник і повернувся до Аллена.

— Отже, інспекторе, про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Ну, здебільшого про містера Мартіна.

— Жана-Фелікса? Справді? — Це мене здивувало. — А що з ним?

— Він приїхав до «Ґроу» забрати малюнки Алісії, і ми розговорилися. Цікава людина цей містер Мартін. Він планує ретроспективну виставку робіт Алісії. Здається, він вважає, що зараз вдалий час переоцінити