Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

class="MainText para-style-override-2">— Так. Він запропонував вас на своє місце, — Джуліан підморгнув. — Сказав, що ви ідеально підходите.

Я всміхнувся.

— Це дуже приємно.

— На жаль, врешті-решт, враховуючи те, що сталося з Алісією, і арешт Крістіана, немає й мови про те, щоб клініка «Ґроу» продовжувала працювати. Ми закриваємо її назавжди.

— Не можу сказати, що я здивований. Тобто фактично роботи вже немає?

— Ну, найголовніше те, що на цьому місці за кілька місяців ми плануємо відкрити нову, економічно ефективнішу психіатричну службу. І хотіли запропонувати вам очолити її.

Важко було приховати хвилювання. Я з радістю погодився.

— Між нами кажучи, — сказав я його словами, — це та можливість, про яку я мріяв. — І це насправді було так — шанс дійсно допомагати людям, а не лише лікувати їх медикаментозно. Допомагати так, як я вважав за потрібне. Як Рут допомагала мені і як я намагався допомогти Алісії.

Для мене все склалося добре: я був би невдячним, не визнавши це. Здається, я отримав усе, що хотів. Ну, майже.

Минулого року ми з Кеті переїхали з центру Лондона до Суррею — повернулись у місто, де я виріс. Батько помер і залишив мені будинок. Хоча в ньому мала доживати віку мама, та вона вважала за краще віддати нам цей дім і пере­їхати до будинку для літніх людей.

Ми з Кеті вирішили, що додатковий простір і сад варті переїзду. Мені здавалося, це піде нам на користь. Ми пообіцяли собі, що перебудуємо будинок, і планували все очистити та зробити косметичний ремонт. Але минув майже рік після нашого переїзду, а ремонт досі лишився незакінченим, будинок — напівоновленим, картини і сферичне дзеркало, яке ми купили на ринку Портобелло, досі стояли притулені до непофарбованих стін. Усе дуже нагадувало будинок, у якому я виріс. Та я був не проти, хоча раніше так не думав. Насправді я почувався як удома — яка іронія.

Я приїхав додому і зайшов до будинку. Швидко скинув пальто — було задушливо, наче в теплиці. Вимкнув термо­стат у коридорі. Кеті подобається спека, тоді як я віддаю перевагу прохолоді, тому температура є ще одним із наших приводів для сварок. З коридору я почув звук телевізора. Кеті дуже часто дивилася телевізор у той час. Нескінченний ідіотський саундтрек, що підкреслював наше життя в цьому будинку.

Зайшовши до вітальні, я побачив її на дивані. Вона скрутилася калачиком. На колінах у неї була величезна пачка чипсів із креветками, вона виловлювала їх своїми липкими червоними пальцями і пхала в рота. Кеті постійно їла таке лайно, тому й не дивно, що погладшала. Останні кілька років вона працювала небагато і стала трохи замкнутою, навіть депресивною. Лікар хотів призначити їй антидепресанти, але я був проти. Натомість я пропонував сходити до психотерапевта і поговорити про свої почуття, я навіть запропонував їй самостійно знайти спеціаліста. Проте було очевидно, що Кеті не хотіла говорити.

Іноді я помічав, що вона якось дивно дивиться на мене, і міркував, про що саме вона думає. Чи намагається зібрати всю свою мужність і розповісти мені про Ґебріела та їхній роман? Але ж вона не казала ні слова, лише мовчки сиділа, як Алісія. Як би я хотів допомогти їй, однак, здається, не можу до неї достукатися. Жахлива іронія: я зробив усе це, щоб втримати Кеті — і все одно її втратив.

Я сів на підлокітник дивана і дивився на дружину.

— Моя пацієнтка прийняла завелику дозу таблеток, — сказав я. — Вона в комі. — Жодної реакції. — Складається враження, наче один із членів персоналу навмисно накачав її. Мій колега. — Кеті не реагувала. — Ти мене слухаєш?

Кеті коротко знизала плечима.

— Не знаю, що сказати.

— Не завадило б трохи співчуття.

— До кого? До тебе?

— До неї. Я якийсь час займався з нею індивідуально. Її звати Алісія Беренсон.

Сказавши це, я поглянув на Кеті. Вона не реагувала. Жодного проблиску емоцій. Я продовжив:

— Вона відома чи, точніше, сумнозвісна. Кілька років тому всі говорили про неї. Вона вбила свого чоловіка… пам’ятаєш?

— Ні, не пам’ятаю. — Дружина знизала плечима і перемкнула канал.

Отже, ми продовжували грати в гру «Нумо прикидатися».

Здається, зараз я багато прикидаюся — перед багатьма людьми і перед собою. Саме тому, гадаю, я пишу це. Спроба проігнорувати своє потворне власне «я» та отримати доступ до правди про себе, якщо це можливо.

Мені потрібно було випити. Я пішов на кухню і налив чарку горілки з холодильника. Перехилив — і горілка обпек­ла мої нутрощі. Я налив іще одну.

Цікаво, що сказала б Рут, якби я знову пішов до неї — як тоді, шість років тому — і зізнався б у всьому? Але я розумів, що це неможливо. Що тепер я був