Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

у світлі того жаху, який хоче втілити Алессант Архес. Думаю, з Мільтової нестриманості ви вже зрозуміли його походження.

— Тож усі ці алхіміки слабкі і тому їм загрожує зрівняння з нижчими?

— Вони достойники з давніх сімей. Але талант до творення порошків не завжди переходить по крові. Та серед нас є й направду могутні. Про себе говорити неґречно, але якщо ви мали задоволення зустріти Вілля Фрейріха…

— Так, мала. На балу.

Канре з легкістю пригадала добродушного захмелілого маестра, котрий врізався в пам’ять на тлі коловороту подій.

— Він не приєднався до нас сьогодні через справи домашні. Та з приємністю можу сказати, що Фрейріх — спадкоємець великого роду і належить до Вінка Вінну.

— Чого ж не вистачає такому обдарованому юнакові? Ім’я та кров, титул і статки… Чи він прагне потруїти старших братів і отримати весь спадок?

— Боюся, ім’я великого не завжди йде з відповідними статками. Не мені розповідати про це, маестро Каро, та, попри відмінний талант, наймолодший Фрейріх впав у неласку своєї родини, тож конче потребує фінансової підтримки… Проте наша мета благородна, й ми віримо в неї. Перш за все, не можна допустити того, щоб славні й старовинні роди Ліру були зрівняні з нижчими. Нижчі, маестро Каро, повинні мати певність у тому, що їхні життя не зміняться. Якщо ж десь прослизне іскра, то ніколи ніхто не знатиме, чи вдасться уникнути спалаху.

— Ви так думаєте? — здивувалася Канре. — Адже пан Мільт гаряче твердив, що нижчі не здатні до змін і така їхня доля.

— Так, так, це він гарно сказав. Але я, маестро Каро, схильний тверезо оцінювати ситуацію. І знайте, що ящики з запалювальним порошком теж не схильні вибухати самі, але достатньо часом випадкової іскри… А це не принесе нічого хорошого. Тільки багато смертей. Чаротворці — чудовиська, котрим завиграшки вдасться придушити будь-яке заворушення. Вони здатні дати відсіч самому дияволові. Що вже казати про нижчих.

— Ви забуваєте начисто про людський фактор, маестре Ельбраху.

— Який іще людський фактор?

— Великі чаротворці — теж люди, — усміхнулася дівчина. — Із серцями, дякувати святим, не скам’янілими ще. Чи думаєте, що вони отак бездумно винищували б нижчих, якби ті й повстали?

— У минулому серця їм ніколи не заважали виконувати такі накази. Ні при Нансіні, ні в Роалевому пасьянсі. А різня Отторіно?.. Маестро, ви часом говорите якісь дивні речі. Мовби приїхали не з Франу, а з замор’я Терецці і не знаєте нічого.

— Та ні, можу запевнити вас, що я цілком тутешня й бачила всі темні боки нашого краю. Просто мені пощастило знати чаротворців зі щирими й гарячими серцями, котрі, як мені здається, не здатні на такі звірства.

— Здатен ти чи не здатен, маестро Каро, ніхто не питає, коли приходить указ. Щодо сердець, то в чаротворців вони переважно нечулі.

— А які ж? Керамічні?

— Ну, — герцог раптом розсміявся, — боюся, чаротворець із керамічним серцем війну не виграє. Ох, збавте святі, та я не знав нікого, хто прожив би з ним довше, ніж п’ять літ.

* * *

— Маестро Генріено, я повертаюся до Франу, — повідомила Канре ввечері, коли опинилася в маєтку герцогині після довгої прогулянки містом, його найзаплутанішими вуличками й захаращеним парком, котрим дівчину майстерно провела Магріта — на випадок, якщо Ельбрах відправив когось прослідкувати за нею, як і за Жарраком, коли той не дійшов згоди з Віллем Фрейріхом.

— Отакої, дівчино. — Герцогиня відірвалася від трапези й підвела очі на Канре. — Гайрак узяв з мене обіцянку, що я дам тобі захист і притулок, поки він не повернеться. Не минуло й кількох днів, а ти вже тікаєш за ним?

— Це справа державної ваги, — уперто відповіла Канре.

— У тебе? — хмикнула герцогиня. — Атож. Звичайно. Чи ви з моїм сином змовилися?

— Я не можу розповісти більше задля вашої ж безпеки.

Тут маестра Генріена відкрито розсміялася, завівши голову назад.

— Дожилася! Дівчисько розповідатиме мені щось про мою безпеку.

— Я також попрошу вас забути начисто, що я гостювала у вашому домі, і не згадувати про це нікому.

— Дитя, — маестра посерйознішала теж, — не знаю, що ти вигадала собі, але не торкайся справ, яких не зможеш осягнути. Залиш війни чоловікам і виконай побажання Гайрака, якщо мої слова для тебе що град по дахівках.

— Коли ви врятували Жаррака від нападників, маестро Генріено, то теж думали, що треба залишити війни чоловікам?

— Не рівняй себе до мене. Гайрак — моє дитя, і немає такої битви, у яку б я не вступила, щоби врятувати його.

Канре слабко всміхнулася.

— Ось і ваша відповідь, маестро Генріено. Немає такої битви, у яку б я не вступила…

Дівчина сподівалася поїхати негайно — швидше, ніж алхімік спохопиться, що «Кара Альвіанні» не поспішає принести йому обіцяне зілля. Проте він спохопиться рано чи пізно — та що ж, пошуки високорідної маестри навряд чи приведуть до успіху.

— Мені необхідно зникнути зі столиці, — повідомила вона. — І попередити Жаррака про загрози.

Матір чаротворця довго вдивлялася в лице Канре — так довго, що та хотіла вже перевести погляд на будь-що, тільки б уникнути цих синіх очей.

Тоді маестра заговорила:

— Перше я можу тобі залюбки влаштувати. Хоч знай: у цьому домі ти в безпеці, більшій, ніж будь-де. Що ж до другого, то чим тебе не влаштовують послуги пошти?

— Листи перехоплюють. А це направду важлива інформація.

— Замість бути такою впертою, ти могла б звернутися по допомогу до мене. Зокрема, чи знаєш про заклинання тайнопису? Ні, дівчино, правда? А воно дозволяє зашифрувати послання так гарно, що ніхто, крім відправника та адресата, не зможе побачити написаного. Чи вважаєш, що ти перша, кому знадобилося відправити важливе послання?

Канре зачервонілася від сорому.

— Що ж, дівчино. — Герцогиня відчула переміну і склала руки