Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Канре. — Ви ж у дивні ігри граєте. Ідете з незнайомцем під час балу в порожню залу — на самотині. Залишаєтесь у домі чоловіка сама ввечері, без товариства. А тепер кажете, щоб я вас відпустив?

— Більше того, вимагаю цього.

— Годі-бо дражнитися. Я не гратиму за вашими правилами.

Канре втягнула повітря.

— Гратимете. — Вона різко висмикнула свою руку з Ельбрахової та обдала його поглядом, котрому міг би позаздрити й Жаррак у моменти гніву. — Гратимете, бо я маю безцінний порошок Гвеннана Альвіанні. А тепер відпустіть мене й підберіть вашу щелепу, маестре Ельбраху, бо вона от-от упаде на цей розкішний паркет. Якщо хочете змінити світ, то спершу вам не завадило б змінити своє ставлення до партнерів у справі.

* * *

— Нонсенс! Ви переконували товариство, що не маєте ніякого зв’язку з порошком. Бавились у дурепу весь вечір! — відрубав герцог.

Його пальці вчепились у тонкий ланцюжок на поясі й почали теребити його: дівчина вирішила, що до ланцюжка кріпиться артефакт, який ховається у кишені.

Вона сподівалася, що герцог не пустить його в хід, бо навіть якщо він і слабкий у чарі, на противагу в неї не було нічого.

— Маестре Ельбраху, мені важливо було познайомитися з альтесштадтським товариством поціновувачів квітки, — продовжила Канре повільно та обсмикнула рукавички. — Проте відкривати таємницю такій великій кількості присутніх, котрих я за невеликими винятками бачу вперше, — чи не вершина необачності це?

— Кого ви боїтеся, маестро Каро?

— Я лишень слабка жінка. Мені нема звідки чекати підтримки чи захисту. Тож я поставила на вас. Ще в ніч балу. Я помилилася?

— Не чаротвориця, не алхімея. Таємнича, нікому не відома маестра, котра приїздить і каже, що має найцінніше зілля. Хто ви така? Навіщо це вам?

Алхімік зовсім сторопів, і Канре перелякалася, що зараз він пірне в підозри та почне допитувати її, поки не дістанеться до промахів чи дірок в історії «Кари Альвіанні». І отоді-і…

— Ви могли б продати його за всі гроші світу! — озвався герцог чи не розгублено.

— І загинути? — хмикнула Канре. — Гвеннан та Гіллан, мов кари небес, боялися, що їхню працю хтось викраде. То чи могла б я сама зберегти цю таємницю, не наражаючись на небезпеку? Спасибі, та ні, без упевненого заступника в цій справі я і пальцем не поворухну. Я волію бути в тіні. Що ж до моєї мети, то… Ви казали, що прагнете повернути алхімікам їхню велич, бо чаротворці вважають, що вони на вершині світу… Як бачите, — дівчина ривком зняла серповидну шпильку з потилиці і тріпнула волоссям, — я поділяю ваші думки. Ви гарно здогадалися, що історія про дурноверху покоївку — вигадка. Та я не перелюбниця. Це зробив зі мною могутній франський маестр, великий і самовпевнений до краю. Він, пане Ельбраху, вирішив, що я не рівна, аби почувати щось до його сина. Він зробив зі мною ось це і багато гірше.

— Ви не брешете, — самими губами шепнув герцог, придивляючись до синього камінця на кінці ланцюжка, котрий він нарешті видобув з кишені. — Карлінет гарно відчуває брехню.

— Це ваш артефакт? — поцікавилася Канре й тут же зрозуміла, що промахнулася, бо маестрові брови сіпнулися вгору.

— Я, звичайно, знаю, що у Франі карлінети заборонені, та ви мали б про них бодай чути.

— Пробачте, та в нас на півдні вони дійсно більше легенда, тож я не одразу впізнала в цьому присмерку… — Канре приклала долоню до чола. — Та тепер ви бачите, що і я маю причини неприхильно ставитися до чаротворців. Це і підштовхнуло мене до від’їзду.

— А можу я дізнатися, як ви отримали порошок? — Уже не криючись, герцог підніс синій карлінет на рівень очей.

— Я отримала його, маестре Ельбраху, коли сам Гвеннан Альвіанні гостював в Івеліні з братом — у маєтку, де я жила на той час. — Вона примружила очі й усміхнулася: — Чи це все?

— Маестро Каро. — Герцог виструнчився, сховав камінець до кишені й урочисто зиркнув на неї. — Маєте моє слово: вашого кривдника чекає помста. Я подбаю, варто вам назвати його. А моє ім’я стане вам достойним щитом в Альтесштадті й далеко за його межами.

Канре схвально кивнула:

— Я певна, що ми з вами матимемо чудову співпрацю, маестре Ельбраху.

— Чи дозволите попросити щирого пробачення за недостойну поведінку, яку я собі дозволив? — усе ще недовірливо спитав він, мовби боявся, що Канре стане димом і втече у шпарину під дверима. — Її спричинили лише гранична втома останніх днів та вино, можу вас запевнити.

— А я вірю, що причиною цієї поведінки став мій негідний вигляд, чи не так, маестре? У товаристві завжди судять людину за іменем та зовнішністю. Ім’я моє невідоме тут, а обтяте волосся позначає, що я несу на собі котрийсь із гріхів, які напоказ не виставляють. Гріхи мусять бути творені в тиші й потемки. Гріхи варт прикрашати стрічками на балу. Чи личить їх звати просто розвагами?

— Боюся, що ваші слова не несуть пробачення мені, маестро Каро.

— А чи потребуєте ви його, герцогу? Вас цікавить порошок.

— Маестро Каро…

— Прошу, не треба. — Канре на мить підвищила голос. — Я пробачаю вам, маестре Ельбраху. Я чудово знаю своє місце у світі. Тим більше, ви щойно мені вказали на нього вельми красномовно. — Вона простягла вперед обидві руки, вкриті червоними слідами від дотиків маестра, котрі випиналися там, де закінчувалися тонкі рукавички й мереживо рукавів.

— Я готовий просити пробачення, як слуга, — видушив із себе маестр, — якщо це допоможе вам забути про мою негідну поведінку.

— Мені не потрібні такі вибачення. Слуги не вибачаються з великої щирості, вони лишень бояться, що їх позбавлять роботи, рук чи життя. Я б воліла замість вибачень дізнатися про всіх, хто залучений до вашої ліро-віннської… коаліції. Я мушу знати, з ким веду справи.

— Ви отримаєте потрібну інформацію. Більшість членів нашої спільноти у Вінні переїхали з Ліру