Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Тоді ти спи. А я триматиму твою руку.

— Ти вже довго тримала її. Канре, а час — серце ж…

— Не турбуйся, я знаю про час. У нас є весь час у світі, Жакку. Спи. — Канре нахилилася й поцілувала його холодні губи, обидві щоки і чоло. — Спи спокійно, любове моя.

Коли холодні пальці Жаррака перестали будити прокляття часоспалення, Канре не відчула нічого. Вона не знала раніше, що може бути така пустка, таке збайдужіння всередині. Стрілка на керамічному серці застигла за мить — не більше — од півночі. Канре дуже хотілося, щоб ця мить догоріла, але Жаррак помер. Жаррак помер, і дотик до його холодного тіла більше не ніс їй смерті.

Браслет із кров’ю осипався попелом і пропік наскрізь її рукавичку, та дівчина не відчула болю.

Вона сиділа при чаротворцевій постелі — смертному ложі — мов статуя, певна того, що мала б тепер припадати до нього й ридати, захлинаючись слізьми та горем. Та вона не ридала. Не зронила й сльозинки. Вона сиділа при його постелі, думаючи, що їх так багато — керамічних сердець — довкола. Сердець, красивих зовні і скрижанілих усередині. Повних вогню і холодних, як мармурові плити на кладовищі високорідних. Сердець, які запалюють інших, і таких, що їх не здатне запалити навіть невгасиме полум’я, викресане сумішшю алхімічних порошків.

Вона дивилася, мружачи очі, як над шпилями Івеліна сідає яскраве сонце. Яскраве й упевнене в тому, що завтра воно зійде на сході.

Хоч Канре не володіла й дрібкою чару, проте, поки сонце наколювалося на шпичаки гілок і дахів, її сповнило відчуття внутрішнього вогню, котрий повз увсебіч, хоча руки залишалися холодними, а очі — сухими.

Вона завжди думала, що її вб’є керамічне серце, прокляття, повне ненависті й зневаги. Вишукане знущання. А тепер боліло серце справжнє, суще. Та попри кипіння всередині, її заполонювали любов і ніжність, ніжність і любов. І хоча знагла заболіли ще плечі та руки, спина й живіт, хоча щелепи зводило, все це видавалося Канре далеким. Як і власне зривчасте дихання.

І коли косі сонячні промені простяглися крізь заґратоване віконце до Жарракового ложа, на мить Канре здалося, що він справді просто спить. А коли прокинеться, коли, мружачись, погляне на неї й покличе на ім’я, вона підійде. Вона опуститься поруч, візьме його руки, знайомі до кожної рисочки та дрібного шраму, і ніколи не відпустить. Потім, коли зійде сонце, він усміхатиметься до неї, поплескуючи по навершю ціпка. «Отож, Канре, сьогодні ми будемо змінювати світ!» — скаже, звично рішучий і невпинний. І підхопиться на ноги — ох, якби ж він не постраждав при Нансіні! — і розчинить вікна. І розчинить двері. А далі вже вони вийдуть разом до чогось нового, до чогось неймовірного, сповненого дива й чару. І це буде щастям, і це буде правдою, і це буде піснею на вітрі, яка тягнеться у височінь та вглиб, тягнеться споконвіку, аби ніколи не перерватись…

«І це буде прекрасно» — подумала Канре, коли сонце згасло на обрії, впускаючи м’яку сутінь усередину. Вона хотіла обтерти холодний піт із чола, та навіть підвести руку виявилося понад сили.

Ніжність і любов затопили її до краю. Та з ними — утома й мерехтіння перед очима, і світ мовби взявся сірою пеленою. Щось озивалося в серці — справжньому — невтримною пульсацією. Пальці заніміли.

Темрява відняла зір.

Серце вкололо.

І тоді — зупинилося.