Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Канре сіпнула чаротворцеву руку, але він лише міцніше стиснув її.

— Як ви смієте промовляти ці слова? — процідив король.

— Смію. Бо вона носить моє дитя.

— Ти підтвердиш, що вона носить дитину, — прошипів Жаррак, притискаючи артефакт до горла придворного лікаря, — або ж я спопелю тебе.

У кишеню лікаревого жилета опустилося доста грошей, але погляд чаротворця справив на того куди сильніше враження.

— Понад те, ти скажеш, що їй потрібно бути вдома, у теплі й затишку, щоб дитя виносити. Тепер іди.

Жаррак відпустив вилогу лікаревої одежі, й той поспішно покинув покій, де мав оглянути Канре і підтвердити, що слова її чоловіка — не лише спроба відстрочити страту. Хоча саме спробою порятунку це і було.

— Жарраку… — Канре метнулась до нього, але чоловік приклав палець до її вуст, обійняв і нахилився близько-близько, щоб шепіт не почула жодна палацова тінь.

— Канре, слухай мене. Слухай. У нас нема часу. Вони відпустять тебе. Щойно вирвешся з палацу — кидай усе і тікай, щезни. Їдь в Ерману. Моя матір прийме тебе в Кенсі і не віддасть нікому. Король не забажає міжнародного скандалу. Якщо вони змусять тебе залишитися тут, якщо замкнуть у палатах, як у в’язниці… Пиши моїй матері. Пиши негайно, не чекай. Напиши Толіо, хай спробує тебе виручити. Підкупи покоївок, охоронців, усіх — хай проведуть тебе таємними ходами…

— Жарраку, спинися. Ти що, не усвідомлюєш? Вони тебе вб’ють! — Канре вчепилася обома руками в сорочку на його грудях і струсонула щосил. — Вб’ють. Тебе. Сьогодні — ти чув короля.

— Так. Тому ми говоримо про твою втечу. Коли…

— Я не тікатиму, — обрубала Канре. — Якщо вони вб’ють тебе, давай розділимо це. Бо якщо ти винен у чомусь, то і я теж. Якщо ти грішник, відступник та зрадник — то і я з тобою.

— Ні. Ні, Канре. Я змусив тебе прийняти гілку…

— А я погодилася на все. І підбила тебе вплутатися в біду із синькою!

— Та я пообіцяв собі. Коли ми перехопили послання Ельбраха. Пообіцяв, що ніколи більше ти через мене не постраждаєш. Ніколи більше не опинишся в небезпеці.

— Але не тобі це вирішувати. За нас уже все вирішили. У нашій владі нічого не залишилось. І ти забороняєш мені прийняти смерть разом. І ти позбавляєш мене останнього вибору.

— Канре. — Жаррак узяв її обличчя в долоні й витер сльози, котрих вона не відчула на своїх щоках. — Ти маєш усе, що можу дати тобі я. Та тут інша річ: вони не дозволять нам розділити смерть, Канре. Мене чекає легка кончина, достойна, на їхню думку, високорідного. Бачиш, тут вірять, що високорідні навіть на порозі засвіття гідні чогось відмінного від інших… Тебе ж катуватимуть. Знущатимуться і силкуватимуться зламати. Чинитимуть наругу над твоїм тілом — живим і мертвим. Тому, коли рятунок — це останнє, що я можу зробити для тебе, прийми. Ти згодна? Тоді дай мені свою руку, і вийдемо звідси впевненим та твердим кроком.

Канре здушила волання в собі й погодилася.

Вона впіввуха слухала все, що говорили потім. Про те, що їй відведено сім місяців, за які заборонено покидати дім Престів. Що за цим слідкуватиме королівська охорона. Що дитина не успадкує ні імені батька, ні права на золоту гілку, жодного лере його статків. Що Канре стратять одразу після того, як вона розродиться, що, що, що…

Вона стрепенулась і вийшла з напівсну лише тоді, коли Жарракові принесли отруту. У крихітній скляній баночці, вкритій тонким візерунком. Отрута зблискувала ясно-блакитною, мов чаротворцеві очі, барвою. Її розчинили у вині. Навіть смерть до високорідного навідувалась, обернута в щось красиве, хоч то не скасовувало її холоду й незворотності.

Канре дивилася невідривно, як метушилися придворні цілителі: вони оцінювали, скільки треба отрути, щоб убити Жаррака швидко й напевне. Слухали його серцебиття. Перекидалися словами про артефакт — кому перейде така могутня зброя? Жаррак виконував їхні настанови, відповідав приязно і з усмішкою, мовби то була просто собі розмова. Знав: ці люди роблять свою роботу.

Коли йому подали келих, король заговорив щось беззмістовне, пафосне й жорстоке. Жаррак кивнув, проте повернувся до Канре і випив усе до дна, не зводячи з неї очей, мовби не було нікого більше в цій залі, в цьому палаці, в цьому світі.

У покої було тихо й порожньо. Цілителі покинули його вмирати. Канре милостиво дозволили залишитися. Жаррак, щойно всі пішли, кволо всміхнувся і шепнув їй, що встиг скористатися батьковим чаром, котрий уповільнює ширення отрути. Тож це дасть іще дрібку часу. Воістину дрібку — Канре бачила, що він тане, обкладений високими подушками.

Рік тому в цей же час він повіз її до Вінну, і… Ох, треба було там залишатись. Але вона змовчала про це. Конче шукала, що сказати, і не знаходила. Лише тримала його за руку і гладила волосся. Жаррак, як і вона, мовби не знаходив слів. Попрохав написати матері. Вона обіцяла, що напише. Довго дивився на її пальці, які стискали його затерплу вже долоню.

— Мені завжди казали, що великі чаротворці народжені для великих справ. Та ми не ввійдемо в історію, — мовив він раптом. — Не залишимо ані нащадків, ані великих діянь. Не змінимо світу.

— Але вбережемо світ від ще більших смертей та страждань, — усміхнулася вона. — Адже ти спинив синьку. Бодай у Франі — це зробив ти. Цього не розповідатимуть у легендах, але хіба таке важливо? Однаково більшість легенд брешуть. І ось ця нова, про вбивчий порошок, скоро розтане теж. Бо світ не стане кращим через смерть.

— Можливо, він узагалі ніколи не стане кращим.

— Стане, Жакку. Неодмінно стане. Усе починається з малого, — прошепотіла вона, стишуючи голос, бо помітила, як сіпаються Жарракові повіки, як натужно він силкується дивитися вперед.

— Мене хилить у сон, Канре. Щосили намагаюся слухати, але мовби вуха закладає.