Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

впиваєшся так швидко, мовби й не виріс на віннському лікері. А коли пригадати, у день нашої зустрічі набрався був слив’янки, і я боялася, що ти забажаєш мене.

— Я й забажав. — Жаррак коротко розсміявся. — Але, віриш ти в це чи ні, сам король хоче нас бачити. Мене — неодмінно з тобою. Думаю, на радощах від вдалого синового шлюбу він бажає подарувати щось своєму вірному чаротворцеві і його коханій дружині. Маєток? Титул для тебе? Як гадаєш?

— Жакку, у мене є все. Все, чого б я могла бажати.

— Тільки не кажи цього королю.

— Чому ж?

— Бо тоді, моя маестро, сам Сонцесяйний король тобі заздритиме. Йому ж, бачиш, ніколи не достатньо того, що є.

* * *

— Вас звинувачено в державній зраді, маестре Жарраку Престе.

Король процідив ці слова, і запала тиша. Бо ніхто з Ради не насмілювався кинути звинувачення цьому чаротворцеві, який пройшов вогонь Нансіна, дві вже битви за Свічку і стояв тут, посеред них, гордий, мовби й не в його обличчя щойно кинули смертельні обвинувачення. Стояв, спираючись на свій ціпок, мов закам’янів. І вона стояла поруч із ним. Нечувано. Нечувана дикість. Нечуваний гріх.

Канре могла б посперечатися, що половина з присутніх не вірить у те, що вона — нижча. Та слова були сказані. Обвинувачення озвучені. Документи розкладені на столі перед королем. Свідчення того, що Канре Арлі ніколи не мала б носити золочену оливну гілку і все ж — носила її.

— Хай це почують усі присутні тут, — мовив король. — Коли торік ви, маестре Престе, здобули для нас форт Блакитної Свічки, то попрохали у віддяку оливну гілку. Привілей, якого удостоєні тільки за правом народження у високому роду. Благословенні. Обдаровані чаром чи вміннями алхіміків. Ви поклялися нам, що потребуєте цієї гілки, щоб віддати останню шану загиблій сестрі, високорідній по крові. Та тепер бачимо, як ви використали наш дар: передали благословення негідній особі. А потім зневажили ваш рід, вашого короля і вашу державу, представивши цю особу як свою дружину, рівну нам. Чи ви маєте що сказати?

Жаррак, котрий до того здавався заціпенілою статуєю, розправив плечі.

— І ви самі вірите в це? Вірите в те, що говорите: про благословення, про гідних і негідних? Вірите, що вміння торкатися чару возвеличує над усіма? Скажіть іще, що, як мовиться в Першій легенді, виводите свої родоводи прямісінько від святих.

— Маестре Престе, — обірвав його король. — Ми зібралися тут у справі конкретного, незаперечного злочину, скоєного вами та нижчою. З доказами, які надав анонімний викривач вашого злочину. Це не лекція з теології чи філософії. Утім, ваші слова перечать першоосновам нашого ладу. Що й не дивно після гріха, який ви вчинили.

— Гаразд, — чаротворець кивнув. — Я визнаю свою вину. Я вчинив цей злочин, і мені нема прощення чи пом’якшення вироку. Але моя дружина…

— Шлюби з нижчими нелегітимні. Вона не може вважатися вашою законною шлюбною жінкою, — врешті кинув хтось із радників.

— Але вона нею є, — відрубав Жаррак, жаско шукаючи поглядом того, хто зронив ці слова, мовби складав свій список смертників подумки. — І вона — непричетна. Я, користаючись своїм правом вищості, змусив її підкоритися моєму бажанню. Я взяв її силою і так само силою змусив прийняти золоту гілку. Провина за цей злочин — моя. І тільки.

— Ні. — Канре виступила вперед, скидаючи зледеніння, яке скувало її. — Я погодилася на це сама. І перш за все — посміла бажати великого маестра. Якщо це гріх — то провина моя рівною мірою, Ваша Величносте.

— Ти не гідна дивитися на твого короля, облуднице, — відповів той, гидливо кривлячись. — Твої слова не мають ваги.

Канре застигла за пів подиху від того, аби сказати все, що думала. Аби заволати — нехай лише зараз, нехай лише одного цього разу — про правду, котрої вони не хотіли бачити. Про вищість, котру вони витворили й підтримували самі. Про безмовних слуг, котрі нічого не важили для своїх маестрів, але були такими ж людьми — із плоті і крові, із гріха і святості, із невичерпного вогню. Вона могла би багато оповідати, відкривши навіть серце своє — справжнє, не керамічне. Відкривши, що є кохання — і воно не росте так, як велить золота гілка. Є добрість, гідність, сміливість — і в тому є найвищий чар, якого їм не осягнути.

Але Канре розуміла, що її не почують тут — ні Сонцесяйний, ні його набундючені радники. Тож вона знайшла Жарракову долоню і незмигно продовжувала дивитися на короля. Хай хоч це залишиться в його пам’яті — негідна нижча, котра не впала замертво і не спопеліла від його погляду. Хай так.

— Маестре Престе, чи маєте ви що додати? — церемонно спитав король.

Жаррак усміхнувся.

— Так, Ваша Величносте. Хочу сказати про найбільше знання, яке я відкрив за своє життя: наявність чи відсутність золотої гілки не визначає людину. — Чаротворець обвів присутніх поглядом, спиняючись на знайомих обличчях, і, не гублячи іронічної посмішки, видихнув: — Це все.

Похмура мовчанка повнилася шепотом. Король стояв непорушно, і на мить Канре подумалося, що він зрозумів, усвідомив щось — глибоко-глибоко, під блиском регалій і маскою незворушності. Втім, щойно Сонцесяйний відволікся від споглядання документів на столі, лице його сповнилося мстивого холоду і слова, рубані, мов сокирою, посипалися:

— Відтак ми, Його Величність король Франу, засуджуємо вас, маестре Жарраку Етелю Престе, та нижчу до смертної кари. Ви будете позбавлені привілею королівського чаротворця загинути в бою і принести найвищу честь своєму родові. Та за правом народження заслуговуєте на легку смерть, сповнену гідності. Ви приймете отруту, яка спиняє серце, — сьогодні, тут, у мене на очах і під наглядом придворних лікарів. Вас поховають у родинному склепі Престів без зайвих урочистостей та розголошення. Що ж до вашої спільниці в злочині, то нижча буде повішена, а її тіло четвертують.

— Ваша Величносте, — і тепер Жарраків голос не здригнувся. — Я приймаю цей вирок і готовий до його сповнення. Та мушу просити вас про