Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

найменшого поняття про те, як і де їм здобути бажане. З усього дівчина зрозуміла, що серед присутніх було кілька лірців, котрі покинули рідний дім і мусили перебратися до Вінну.

— Я розпоряджуся щодо розігрітого вина. — Ельбрах, котрий на балу видався Канре приємним, зараз мовби пнувся вистрибнути зі своєї шкіри. Проте вона старалася триматися спокійно й зі ввічливим усміхом спостерігала, як слуги розставляють на маленькому столику мармелад, мед у крихітних креманках і зацукровані фрукти.

Коли подали вино, герцог сів біля Канре за той же круглий стіл і підніс бокал за оливету першим.

— Ви виглядаєте розгубленою, маестро Каро. Втомило товариство?

— Що ви, маестре Ріллю. Мені було надзвичайно приємно потрапити в коло людей, які так поважно ставляться до роботи моїх родичів. Проте мене не покидає думка про те, що цей порошок може стати ціною свободи Франу, котрий усе ж дім мені.

— Хіба протистояння між Ліром і Франом колись спинялося? Ні. Роль порошку, люба маестро, інша… Та випиймо краще за ваші очі, повні вогню.

— Дякую, — відповіла Канре. — Ви красномовні.

— А ви прекрасні, коли отак опускаєте погляд.

Усе хилилося геть не в той бік, що потрібно, тому дівчина відставила бокал.

— Маестре Ельбраху, ваші слова мені лестять. Проте я так і не зрозуміла — то яке таємне призначення порошку? Поза тим, щоб перемогти чаротворчу гвардію Франу. Ви, звісно, краще знаєте все…

Герцог зітхнув і помасажував перенісся.

— Чаротворці, панно Каро… Чаротворці певні, що вони — вершина світу. Недосяжні й непереможні. Уявіть собі, що буде, коли вони стануть уразливими до синьки. Помиратимуть, як нижчі, як оте болото! Уявляєте?

Канре розширила очі від удаваного здивування.

— То це достеменно правда? — стишено спитала вона. — Я чула від братів Альвіанні, що вони хотіли зробити, але чи вдалося це? Чи вдалося їм приручити міттгу?

— З оливетою — мало вдатися! Ми віримо, що рецепт завершено. Оливета принесе зміни. Королі будуть у небезпеці. Чаротворці будуть у небезпеці! Усі будуть… А алхіміки — о, вони будуть у виграші, люба панно. — В очах Ельбраха майнули небезпечні вогники, й Канре попросила святих, аби то було лише від вина. — Це неспинні перспективи! Будь-який правитель погодиться віддати колосальні суми, аби вберегти себе від хворості. Серед великих і могутніх ширитиметься паніка й розгубленість, але саме тоді алхіміки повернуть собі колишню славу та статус. Адже ці чаротворці, вони зневажають нас, маестро Каро. Вони створюють золоті гілки для наших дітей і пишаються цим. Виходять на поле бою — і самі пожинають плоди перемог. Наша ж праця невидима, часто нехтувана… У великій Раді Вінну втричі менше алхіміків, ніж чаротворців. А в Лірі — чули про те, що Іскристий король надумав?

— Ні… А що?

Запал в очах герцога ожив зі ще більшим полум’ям.

— Руйнацію. Він хоче позбавити слабших алхіміків гілки, викинути їх з аристократичного кола і влаштувати перевірки для всіх. Кваліфікацію мовби. І хто знає, чи не перейме цю думку хтось іще: Суланна, Ермана?..

— Але ж якщо гілка більше не захищатиме од синьки… Ви не боїтеся, що нижчі втратять віру в непереможність чаротворців? Що повстануть?

— Нижчі? — хмикнув герцог. — Як і казав пан Фердинанд Мільт, вони не здатні вдіяти нічого.

— Але я бачила протести. Вони вірять, що гілку можна зламати.

— Це наші сіянці, дрібна вистава. Для чаротворців. Ті ж мов вогню бояться таких заяв. Боягузи вони, панно. — Рука герцога вмостилася на оголеному вихідною сукнею плечі Канре. — Забери артефакт та порошки — і чаротворець не здатен буде дати відсіч навіть власній тіні.

— Я бачила направду величних, — заперечила Канре, скидаючи віялом руку зі свого плеча.

— Я теж. Але не вірю, що хтось із них збереже цю велич, якщо побачить на своїх зап’ястях плями від синьки.

— Та чи не запідозрять алхіміків у підступах, коли хвороба впаде на вищих? Адже саме на них лежить вироблення отрути…

Вона достеменно пригадала роз’яснення Жаррака, котрий здався перед її натиском і розповів усе, що дівчина хотіла дізнатися.

Проте герцог не поділяв її стурбованості.

— Війни на нашому боці. Завжди можна подати це як підступ ворогів. А уявіть, скільки фінансування вдасться отримати на протидію! Або… або ще гірше — якщо заявити, що синька змінилася сама собою, розвинулась у щось нове й непогамовне і несе загрозу всім… Це неосяжні перспективи.

— Тож ніхто направду й не мав на думці покращувати життя нижчих, — усміхнулася дівчина. — А я була вирішила, що в надійних руках це зілля може стати великою зміною.

— Нижчим гріх скаржитися на життя. Смерть від синьки легша, ніж смерть від голоду.

Рука герцога наполегливо повернулася на плече Канре й зачепила пасма її волосся, котрі вибились із зачіски, а голос герцога озвався низьким гуркотінням:

— Маестро Каро, наразі годі справ. Ну ж бо, підведіть на мене ваші прекрасні очі.

Дівчина здригнулася. Змусила себе заспокоїтись і зверхньо подивитися на алхіміка, нагадуючи, що вона не слуга, а рівна йому. Тож він не може наказати їй «підвести очі».

— Маестре Ельбраху, така поведінка будить у мені гостре бажання покинути ваше товариство. Припиніть, будь ласка.

— Маестро Каро, мені незле знайома культура Франу. Обтятими косами там не хваляться. Їх не виставляють напоказ і не нехтують своїм образом, як ви на балу. Хіба що вам геть байдуже, яку матимете репутацію.

— Ви праві. Мені геть байдуже. А тепер заберіть ваші руки.

— Ви перелюбниця, маестро Каро. Чого ж зараз поводитеся, мовби благочестива панночка, котра чоловіка у вічі не бачила? — голос герцога обпікав уїдливістю.

— Не хочу чути таких слів від вас. Ані від будь-кого іншого. Не я хизуюся тим, що назбирую оберемки стрічок на святах, — огризнулася Канре й оглянулася в пошуках шляхів до відступу.

— Не рівняйте себе до чоловіка, панно, — хмикнув Ельбрах, рука якого стиснулася довкола зап’ястя