Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Тутешній Дім правління. Той, де проходив бал. Я чула, що його побудував архітектор з нижчих…

— Панове! — Маестр Ельбрах гучно плеснув у долоні. — Я ціную вашу прихильність до дискусій, бо в них народжується нове бачення та спалахи ідей. Але поговорімо про те, задля чого ми зібралися. Про порошок з оливетою. Чи не залишали родичі вам, маестро Каро, рецепт або зразки зілля?

— Я хотіла поставити це питання вам. — Канре зустрілася поглядом із герцогом.

— Якби відповідь моя була ствердною, ми б зараз збиралися тут із зовсім іншої причини. На нашу з вами біду, брати Альвіанні дуже остерігалися, що спраглі до їхнього відкриття лірські шпигуни викрадуть рецепт, тому тримали його в страшенній таємниці. А далі — ви самі знаєте, що сталось… Але ми не віримо, що записів чи зразків не лишилося зовсім. Вони не могли йти на такий ризик, знаючи, які надії покладають на цю суміш їхні доброзичливці.

— На жаль, я погано знаюся на сумішах… — зізналася Канре тоном дурненької дівчинки, котру — вона могла б закластися — половина з присутніх у ній і бачили.

— А ви хоча б знайомі з алхімією, панночко? — озвався пан, котрий сидів із газетою при вікні й мовчав до того.

— Ні краплі, маестре. Я також не маю схильності до чаротворення.

— Як же вам жилося вдома? Чи у Франі ці вміння вже не в такій пошані? — спитала витончена маестра. — Ні чаротвориця, ні алхімея…

— У Франі красу цінують вище за схильності панни до чару.

— Дійсно, мова ж про ваші краї… — жінка закотила очі. — Цей південь!

— Я чула, що в Алессанта Археса є інтерес на півдні Франу, — додала Канре, звертаючи розмову до того, що направду цікавило її.

— Іскристий на старості зовсім з’їхав з глузду, — махнув рукою пан при вікні. Лірці невдоволено забубоніли — правитель навряд чи заслужив у них любов. Алхімік повів далі: — Він бажає собі ваше узбережжя, бо йому гарно навіяли, що там росте унікальне зілля. Зілля, котре прислужиться на те, аби позбавити його від хвороб і обернути час.

— Іскристий — на порозі смерті, — обірвав Мільт. — Він ладен увірувати в усіх святих, якщо це дозволить не йти в засвіття.

— Але такого зілля немає, — мовила Канре, пригадуючи численні розмови з Жарраком, коли той відкривав їй ті чи інші боки чаротворчого знання.

— Звісно, немає, — хмикнув Мільт. — Але цього пориву достатньо, щоб наш правитель кидав усі сили проти вашого Сонцепикого. І кидатиме. Кидатиме, поки ми не матимемо в руках єдине місце, де росте оливета.

— Ага, або поки він у нестямі від поразки не накаже стратити всіх неугідних алхіміків, — докинув чоловік при вікні. — Я казав, що погана це гра. Казав! Але ніхто мене не слухав. І ось, помилуйтеся, ми тепер відморожуємо носи в Альтесі, далі від біди, а Іскристий метає громи в Аль-Аканте на голови наших соратників. А Лалака досі за Франом. Трясця, як усе гарно складається! А все чому? А все тому, що впертий хлопчик Гвеннан не міг залишити копію рецепта бодай під тайнописом.

— Панове, панове, ви в товаристві, — примирливо відказав Ельбрах.

— Я чула, що лірці мали на меті використати Гвеннанів порошок проти чаротворців Франу, — втрутилася Канре.

— Це теж, — кивнув герцог, перехоплюючи нитку розмови. — Проте справа набагато важливіша… До вашого приходу ми саме обговорювали, що столичний алхімік, який, за чутками, здобув зразок зілля, трагічно загинув.

— Трагічно? — перепитала дівчина.

— Непорозуміння. Ми воліли вести діалог, вигідний для обох сторін. Але сталася неприємність. Надто багато вогнезаймистих сумішей. Алхімік, на біду, сам спровокував пожежу — і якщо наше зілля чи рецепт десь там були, їх пожер вогонь.

Канре обмахнулася віялом і, згадавши пані Ріхгер, швидко додала:

— Ох, панове, я надто чутлива для того, аби вислуховувати такі страхіття. Та й звідки ж зіллю взятися тут?

— Подейкують, що порошок привіз франський вельможа.

— Він теж трагічно загинув?

— Ні, але покинув Альтесштадт. Маємо сподівання, що він зрозумів пересторогу, яку отримав. — Герцогові очі потемніли. — Проте у Франі він спадкоємець великого. Таких важко налякати чи переконати сидіти тихо… Та бачте, маестро Альвіанні, ми не підтримуємо контактів із францями. Вони — загроза для всіх. Жага Сонцесяйного невгамовна, його війська в повній силі. Якщо він посягне на Лір, то не мине й кількох років, як простягне руки в наш бік… Дякувати святим, сталося так, що першими про зілля Гвеннана Альвіанні дізналися лірці. Проте коли вони візьмуть форт Блакитної Свічки й потім усе південне узбережжя, то єдине місце росту оливети буде у владі наших найпівденніших сусідів. Тому нам краще бути з ними в гарних стосунках.

— Ви такі впевнені, що Свічка буде за Ліром?

— А ви хіба не чули про атаку? — буркнув Мільт.

— Чула, звичайно, — збрехала Канре.

— Якщо вірити посланням наших тамтешніх соратників, — Ельбрах знову перехопив ниточку розмови, — алхіміки Алессанта Археса мають створити щось достатньо загрозливе, щоб і без синьки розбити франських чаротворців.

— Щось загрозливе? Дуже вже туманно, — усміхнулася Канре, обмахуючись віялом. — Армія Франу ніколи ще не поступалася лірському наступові. Нехай пробачать мені присутні тут, та це чисті факти… То що це? Що готують південці? — Дівчина спохопилася, що голос її звучить надто напружено.

— Відповідь на це запитання потрібно шукати не тут. — Ельбрах простягнув їй бокал. — Проте випиймо за їхній успіх. Бо цей успіх буде й наш.

— За успіх, — повторила за присутніми Канре і обережно вмочила губи у вино.

— Маестро Каро, чи не бажаєте залишитися ненадовго? — запропонував герцог, коли збори завершилися. — Чи зникнете, як і на балу?

Канре погодилася, бо хотіла розпитати більше. Алхіміки зовсім утратили інтерес до неї, коли виявилося, що гостя з Лалаки не має ні