Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

на грудях. — Вирішуй: або ж ти ламаєш дрова, прикриваючи це жертовністю почуттів до Гайрака, хай бережуть його святі від такої допомоги. Або відкриваєш мені свої ці таємниці, і ми дамо їм раду, бо я маю сумніви, що ти впораєшся сама.

Канре глибоко вдихнула й вирішила таки оповісти про порошок, дивлячись, як міниться лице герцогині.

— Я бачила, як помирають його жертви. І є ті, хто здатен усе віддати за це зілля чи його рецепт. Усе — включно зі своїми життями та чужими. Включно з життям вашого сина, — завершила вона.

— Що ж, — відповіла Генріена, — якщо на мить уявити, що я тобі безоглядно вірю… То де ж цей усемогутній порошок, дитя?

— У Жаррака. І у мене.

Розділ 8. Два фронти

— А все-таки я не думав, що ти повернешся!

Естіенн Мерселлі завів голову й розсміявся, перекрикуючи вітер, котрий немилосердно бив по обличчю, зривав каптури з голів і брязкотів усім металом, до котрого міг торкнутися.

— Чого ж? — крикнув Жаррак у відповідь, силкуючись застібнути плащ під горлом міцніше: вітер уже був зірвав його і пожбурив просто в болото під ногами. А що дрібні побутові чаротворення вдавалися йому не дуже, то і плями після спроби їх вивести лише трохи посвітлішали.

— Та бо… Говорили — ти вже служиш у Вінні. І маєш когось там на оці — наречену з тамтешніх великих. То я собі думав: і тут він мене обігнав, скотина така! — Естіенн зареготався.

Жаррак хотів був відповісти, що сам той скотина, але вітер так стьобав, що чаротворець змовчав. Замовк і Мерселлі. Зимовий перевал забув про літнє буяння. Запах моря, котрий у спекотні ще осінні дні розливався й просочував усе, зараз не нагадував про себе нічим, окрім холодного вітру, котрий часом приносив відтінки солі.

— Але тепер ми на рівних, так? Обоє їдемо на південь… і справа таки серйозна, якщо Сонцепикий вирішив зібрати всі великі роди… Ото вже себе покажемо! Нарешті позбудусь у братів імення хатнього цілителя! — Мерселлі зиркнув на Жаррака через плече. — Ну, зізнавайся, а що це тебе рвонуло додому? Невже справді перейнявся розривом договору?

— Есті, дбав би ти про свої справи, — буркнув чаротворець і зсутулився в сідлі, бо плащ захищав від пронизливого вітру не так гарно, як хотілося б, а легенький чар, котрий мав підсушувати його, не встигав робити це, бо злива періщила невпинно. І сховатися нікуди.

— Ну а на ділі?

— Я хотів повернутися, якщо війна почнеться. Зимовий договір догорів — і я тут.

— Будеш знову пнутися в королівські, правда?

Цікавість так і лилася з Есті, і Жаррак подумки дякував зливі та вітру, котрі заглушували розмови, а ще змусили їхню колону розтягтися вервечкою на солідну відстань. Інші чаротворці позакутувались у плащі й мало дбали про те, щоб слухати молодих Преста й Мерселлі, котрі рвонули зовсім уперед, ніби всупереч негоді прагнули якомога швидше дістатися до лінії фронту і кинутися з усіма своїми силами до глибини пекла, обіцяного Ліром.

— Нікуди я не пнувся. І не пнуся, — заперечив Жаррак, міцніше хапаючи віжки, котрі норовили вислизнути з мокрих і слизьких рукавиць, оторочених підмерзлим хутром.

— Тоді яка в тебе справа на півдні? — не вгамовувався Мерселлі.

— Проста, Естіенне. Я маю виграти війну.

* * *

Канре заспокоїлася лише тоді, коли передмістя Вінну й замерзла річка, котра оточувала старе місто, залишилися позаду й розтанули за завісою туману.

— Годі позирати з вікна так, мовби за тобою примари женуться, — смикнула її маестра Генріена. — Пошуки маестри Кари Альвіанні навряд чи приведуть до нашого самотнього екіпажа, дівчино.

Канре змусила себе відвернутися від вікна, але тривожні роздуми не вдавалося залишити позаду, як черепицеві дахи столиці та її широкі проспекти зі святковими вітринами. Втім, вона вірила, що в супроводі маестри зможе покинути Вінн, а далі руки алхіміків не дотягнуться. Не одразу принаймні.

— Не знаю, коли листи дістануться до Гайрака, — поморщилася маестра, — бо він так рвонув на південь, ніби без нього там не владнають ситуації. Але коли Людо на півдні теж, тобі навряд чи загрожуватиме щось в Івеліні.

— А вам? — блиснула очима Канре. — Вас гарно знають в Альтесштадті. І той гурт алхіміків свідомий того, що зілля або було в Жаррака, або ж він принаймні знав про його існування і властивості.

— Дівчино, — видихнула чаротвориця чи не погрозливо, — ще не народився той алхімік, якби посміє кинути виклик Віннській Іскрі. А те збіговисько — боягузи, котрі чкурнули геть із дому, бо злякалися, що не зможуть підтвердити своє право на гілку. Таких я не боюся.

Канре ледь стрималася, щоб не закотити очі. Наскільки слова маестри гарно звучали, настільки ж вони мало допомогли б їй у разі дійсної загрози.

— Вони напали на Жаррака, — зауважила дівчина.

— Вони напали на Жаррака голіруч, підступно змусивши його залишитися без чару. — Маестра зважила в руці свій артефакт і любовно провела пальцем по його тонкому руків’ю.

— А ви не лякаєтеся підступів?

— Припини, дівчино. Якщо я коли й дала тобі підставу вважати, що ти, носячи таємницю цього диявольського зілля, маєш право закидати мені щось чи розсипатися в порадах, то раджу про це забути. У нас попереду ще довга дорога.

Канре не відповіла. Дратувати Жарракову матір не хотілося.

Маестра Генріена супроводжувала її аж до кордону з Франом. У прикордонні, в маленькому старовинному містечку, котре приткнулося під горою з руїнами замку на ній, жила добра подруга маестри. У неї Жарракова матір хотіла залишитися погостювати, буркочучи, що столиця випила з неї всі соки, а гулянка до Дня Фортуни була до того нікудишня, що вона навіть не втомилася від танців.

Чаротвориця спершу хотіла, щоб там залишилася й Канре. Проте та наполягала на своєму: зілля має покинути Вінн.