Вікторія Ноетер - Фортеця пекла, Вікторія Ноетер

Карро кивнула, але не відповіла. Щось у глибині її підсвідомості нашіптувало, що це полювання відрізняється від інших. Це була пастка. Але для кого? Для неї чи для їхньої здобичі?

— Він близько, — знову прошепотіла Лу, зупинившись і зосередивши погляд на темряві попереду. — Ти повинна бути готовою, Карро. Ця душа сильніша, ніж ти думаєш. Якщо прогавиш мить — він втече.

Але Карро відчувала не тільки душу, яку вони переслідували. Вона відчувала янгольську силу, що його охороняла. Раптом вона зупинилась, зробивши вигляд, що перечепилася через коріння: вона впізнала цього грішника, того самого патера, який розмовляв з Ізіасом у той фатальний вечір. Карро пригадала ці моменти: як Фаон наказав їй іти у місто, як вона спостерігала за розмовою батька та доньки, як з’явився Ізіас і як патер вирішив піти на крайнощі. Тіло пронизало тремтіння, коли реальність постукала у двері. Вона не зможе забрати його душу. Вона бачила його очі.

Цілу ніч вона готувалась переконати себе забрати цю душу. Пітьма лише насмішкувато сміялася і погладжувала її по голові — чисті душі були такими, і пройдуть роки, перш ніж вони стануть справжніми демонами. Як вона може забрати душу того, хто намагався врятувати інших, хто боровся з тими ж демонами, з якими тепер стикалася вона? І хоча янгольська печать на грудях пекла, нагадуючи про її обов’язок перед темрявою, її душа чинила опір.

— Ти зупинилася, — холодно промовила Лу, дивлячись на неї крижаним поглядом. Усмішка ще не торкалася її повних губ. Демониця теж відчувала присутність янголів. — Чого ти чекаєш? Ми майже на місці.

Карро знала, що не може показати свою слабкість, не могла дозволити Лу відчути, що всередині неї бушує конфлікт. Її тіні продовжували переслідувати здобич, але вона сама не могла змусити себе рухатися вперед.

— Я… просто задумалася, — відповіла Карро, намагаючись змусити голос звучати спокійно, хоча всередині її душа билася, як птах у клітці.

— Не час для думок, — Лу нахилила голову, уважно спостерігаючи за нею. — Ти не можеш дозволити собі сумніви. Ця здобич особлива, вона набагато важливіша, ніж ти уявляєш.

Карро зціпила зуби, відчуваючи, як її внутрішній хаос стає майже нестерпним. Вона намагалася зосередитися на темряві навколо, на своєму завданні, але образ патера не давав їй спокою. Його очі, голос, слова, якими він звертався до Ізіаса… Вона бачила у ньому щось, що не могла вбити.

— Чого ти боїшся, Карро? — Лу підійшла ближче, її обличчя було майже нерухомим, але в голосі бриніла глузлива інтонація. — Ти повинна зробити вибір. Пітьма або світло. Не можна бути посередині.

Карро відвела погляд, намагаючись уникнути прямого контакту з очима Лу.

— Я не боюся, — відповіла вона, хоча сама в цьому не була впевнена. — Але я... я знаю цього чоловіка.

Лу застигла на мить, і в її очах з'явився блиск цікавості.

— Знаєш його? — повторила вона, і в її голосі прозвучала нотка підозри. — Це навіть краще. Ти маєш змогу довести, що здатна діяти, навіть коли зв'язана емоціями.

Навколо них осінній ліс сплітав свої таємничі сітки, вузли та петлі, що мали їх зупинити, а таємниці, приховані в ньому, готувалися вийти на світ переможним маршем. Карро стояла у тіні великого дерева й не могла зрушити з місця, бачачи явну загрозу в очах Лу.

— Якщо ти не продовжиш йти, я поховаю тебе під цим деревом. Ліс назавжди стане темницею твоєї малодушної сутності, Карро, — голос Лу похолоднів на кілька градусів, її різкий тон змусив Карро отямитися і зробити крок уперед.

Попри страх, тіні припинили переслідувати її, кружляючи навколо. На мить їй здалося, що вона втратила контроль над ними, але це була звична реакція — її сили відреагували на небезпеку, стаючи на захист своєї володарки.

— Ну ж бо, Карро, — знову заговорила Лу, її голос був м'яким, але холодним, немов шовк, покладений на лезо. — Ти повинна зробити вибір. Ти залишишся тією, хто постійно сумнівається? Ти або демон, або ніщо.

Карро знову подивилася вперед на темряву, що простягалася перед ними. Вона відчувала присутність патера, янгольську силу, що була десь неподалік. Її серце калатало в грудях, та тепер це був не страх, а гнів — гнів на саму себе, на свою слабкість між світлом і пітьмою. Вона більше не могла стояти між двома світами, балансуючи на лезі.

— Чому ти так довго вагаєшся? — холодно промовила Лу, підходячи до неї ззаду. — Ти кажеш, що знаєш цього чоловіка? Тим більше, варто позбутися минулого. Він не має значення. Твоє майбутнє — це пітьма. Якщо ти не доведеш, що здатна вбивати тих, кого колись знала, ти ніколи не станеш тим, ким хоче бачити тебе Абадд.

Карро різко обернулася до Лу, її погляд палав люттю.

— Ти думаєш, що все так просто? Ти думаєш, що мені легко відкинути все, що я колись відчувала? — сказала Карро, її голос тремтів, але не від страху, а від наростаючої внутрішньої боротьби. — Я борюся зі своєю сутністю кожного дня, кожної миті.

Лу пильно дивилася на неї, а потім тихо засміялася. Її сміх був тихим, але сповненим презирства.

— Ти слабка, Карро. А слабкість не виживає в нашому світі, — сказала Лу, її голос став крижано-холодним. — Якщо ти не доведеш свою вірність пітьмі сьогодні, ти станеш лише черговим трофеєм у моїй колекції.

Тіні навколо них шепотіли щось невидиме, їхні голоси були схожі на сотні шепотливих душ, що чекали на команду. Карро відчула, як янгольська печать на її грудях знову запалала. Біль змішувався з гнівом, і ця комбінація розривала її зсередини.