Вікторія Ноетер - Фортеця пекла, Вікторія Ноетер

Повний місяць світив у вікно, прямісінько на Кафце. Простирадло було чистим і пахло квітами та ялинкою, що росла у дворі старої пані. За чистотою стежили і пані Мита, і сам Ясон, який витирав пил і мив підлогу, тому Фоне лише розпалив піч і старий камін, щоб їм з учнем було тепліше. Ліжко Ясона стояло трохи далі, місячне світло на нього не падало, але Кафце бачив його спокійне обличчя: учень трохи морщив ніс і перевертався уві сні, ніби щось його турбувало, але сон залишався глибоким. Кафце зітхнув, дивлячись на хлопця. Він був ще зовсім дитиною. Проте зараз, у цей спокійний момент, Ясон здавався просто звичайним хлопчиком, який не повинен знати про всі ці небезпеки.

Кафце відкинувся на подушку і перевів погляд на місяць, що яскраво світив у вікно. Його сріблясте сяйво здавалося дивно заспокійливим. Тепло від каміна розлилося по кімнаті, і Кафце відчув, як втома все більше опановує його тіло. Але сон не приходив. Його думки знову і знову поверталися до тієї сили, що полювала на них.

Раптом щось змінилося. Кафце відчув слабкий подих холодного вітру, що пройшов через кімнату, хоча всі вікна і двері були зачинені. Його очі різко розплющилися. — Хто там? — прошепотів він, повільно підводячись із ліжка.

Попри тишу, він відчував, що щось наближається. Він підійшов до вікна, витягуючи меч з-під ліжка. Місячне світло більше не здавалося таким заспокійливим — тепер воно підкреслювало контури небезпеки, яка підкрадалася до їхнього укриття.

Шурхіт крил ошелешив Кафце, і Ізіас, з'явившись посеред кімнати, повернувся до патера. — Збирайся, вам не можна тут залишатися, — глибокі сині очі ангела сяяли силою небес. Моргнувши кілька разів, Кафце побачив, у що був одягнений ангел. Обладунок погрозливо виблискував у місячному сяйві, а прозорі крила тремтіли в повітрі. Кафце хотів запитати Ізіаса про хлопчика, чи відчуває ангел щось незвичне, і навіть відкрив рота, але стримався.

— Часу немає, — відповів Ізіас, його голос був низьким і чітким, наче відлуння грому. — Вони знайшли вас. Демони вже зовсім поруч, і це місце більше не є безпечним. Тобі й хлопчикові потрібно негайно залишити цей будинок.

Кафце спробував зібрати думки до купи. Він швидко глянув на Ясона, який спокійно спав у своєму ліжку. Хлопець ще не знав, що небезпека вже висить над ними, що їхня коротка тиша закінчилася. — Куди ми підемо? — запитав Кафце, повертаючись до ангела. — Де можна сховатися, якщо демони вже знають про нас?

Ізіас на мить замовк, ніби розмірковуючи над відповіддю. — Є місце, — нарешті промовив він. — Але це буде важка дорога. Там, де не так легко проникнути темним силам, але шлях туди небезпечний. Ти повинен довіритися мені.

Кафце відчув внутрішню боротьбу між бажанням довіряти Ізіасу і інстинктом самозбереження. Він знав, що ангел не збреше, але чим далі вони тікають, тим більше шансів, що їх зловлять. Проте іншого вибору не було.

— Ясон... — пробурмотів Кафце, підійшовши до ліжка хлопчика і легенько торкнувшись його плеча.

Ясон повільно розплющив очі, ще не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. Його обличчя було сонним, а погляд ще не сфокусувався.

— Що сталося? — запитав він, позіхаючи.

— Ми повинні піти, — тихо сказав Кафце, м’яко, але рішуче. — Збирайся, ми вирушаємо.

Хлопчик швидко підвівся, зрозумівши серйозність ситуації, побачивши Ізіаса і його блискучий обладунок. Він більше нічого не питав, лише швидко натягнув свою куртку й зібрав кілька речей. Серце Кафце водночас здригалося від страху і вдячності. Янголи його не кинули! Сам Ізіас пам’ятав про нього!

— Ми готові, — промовив хлопчик тремтячим голосом, але без страху в очах.

Ізіас глянув на них обох, його обличчя залишалося непроникним, але в очах був прихований сум. Кафце не міг зрозуміти, чому ангел виглядав таким відстороненим, коли раніше він завжди виявляв більше емоцій. Можливо, навіть для Ізіаса це завдання було складнішим, ніж здавалося.

— Я поведу вас через перший відрізок шляху, але далі ви повинні будете йти самі, — сказав Ізіас, повернувшись до вікна. — Я не зможу залишатися з вами надовго. У мене є інша місія, яку я маю виконати.

***

Демонічна природа поглинала залишки світла, руйнувала мости, побудовані янголами, і сіяла хаос у глибині її душі. Карро відчувала цей хаос кожною клітиною тіла, торкаючись грудей там, де на самому серці палила янгольська печать. Вона була одночасно благословенням і прокляттям — клеймом, яке мало знищити її ще тоді, коли світло боролося з темрявою в її душі. Але Карро жила. Вона дихала, її тіло наповнювалося силою, тіні підкорялися їй, навіть коли вона торкалася гарячої шкіри, де невидимим вироком палахкотіла янгольська печать.

— Ти йдеш? — раптово обірвала її думки Лу, поправляючи капюшон і пильно дивлячись на Карро. Ліс був темним, сповненим загроз і нечистих сил, але Карро розуміла, що найнебезпечнішими серед усіх були вони з Лу.

Карро загнала страх глибоко всередину, змусивши себе йти вперед. Вона вже послала тіні на розвідку, відчуваючи, як вони змішуються з лісовою пітьмою, шукаючи здобич.

— Іду, — тихо відповіла Карро, ще раз глибоко вдихнувши, щоб заспокоїти серце.

— Ти відчуваєш це? — запитала Лу майже пошепки, її голос звучав з легким відтінком захвату. Вона завжди насолоджувалася полюванням, тим, як магія і влада перепліталися, підкорюючись її волі.