Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я теж хочу — до божевілля, до смерти хочу їхати туди, де ще є час прикласти рук, і сил, і набутих у Фрайштадті знань, і нажитого в Мазурських багнах, на пруських степах-рівнинах, у Карпатських горах, на дебреценських долинах, гаймашкерських каторгах — гіркого досвіду життьового, — я до божевілля хочу туди, де вимальовуються обрії нового, безмежно прекрасного, вільного людського життя!
— А старенький (професор Ст.Смаль-Стоцький) каже, що вас, пане Кобцю, треба десь отак років на десять за грати законопатити — непоганий поет би з вас виробився…
— А-а-а!.. Я того не переживу!
Тоді і я — між сімнадцятьома.
Тільки не сімнадцятий, бо сімнадцятий — Максим Лелюхін.
НА РЕВОЛЮЦІЙНУ БАТЬКІВЩИНУ! ДОДОМУ!
З фрайштадтського табору нас проводжають до вокзалу всі організовані, з музиками і без конвою. Супроводять професори.
«В такий урочистий час не можна ображати цих майбутніх наших «прихильників» збройною вартою», — так, мабуть, думав таборовий комендант, оберст Льонгардт, ідучи на це нечуване послаблення раз назавжди заведеного суворого порядку догляду за полоненими.
Бо знав же він, напевно, що перед вирядженням нам дають напутственні інструкції, що хороший доктор Осип Охримович, на нараді перед вирядженням, вимагав від нас урочистої обіцянки — всі сили, «душу й тіло» покласти на роботу для національно-культурного й політичного відродження Рідного Краю, що, ніяковіючи (аж зашарівся, сердешний), вимагав від нас слова — ніде й ні за яких обставин, ніколи не виступати проти центральних держав.
— Ну, це ще ми побачимо…
На вокзалі нам кричать «Слава!», «До скорого побачення на вільній Україні!», співаємо всі разом «Ще не вмерла Україна», і поїзд рушає.
Прощавай, велика школо громадсько-політичного життя, школо глибокої національної свідомости, школо вільного, незалежного життя, Фрайштадтський таборе полонених!
Як ми переправимося? Війна ж триває далі. Ми відрізані дротяними фронтовими загородами, окопами.
Дурниці. Сьогодні ми всі — інваліди війни, нездатні більше носити зброї, хворі, здебільшого, на легені. Я — на серце. Це так — за офіціяльними списками. І нас обміняють на їхніх інвалідів. А насправді це теж майже так. Серце у мене справді хворе ще здавна: може — порок, може — початок пороку; три чверті сімнадцятьох — справді сухотні. Тому такі побоювання — дурниці.
Але між нами — Максим Лелюхін. І це, на моє підсвідомо-глибоке переконання — не дурниця.
Крім роботи в книгозбірні, він довгими зимовими вечорами ще давав спіритичні сеанси — присипляв довірливих, слабодухих хлопців, навіваючи їм чарівні сни, викликаючи образи далекої рідні. йому ні разу не пощастило загіпнотизувати мене, і він, здається, здавна бачить у мені свого ворога. Його очі… ой, ті невпокійні, бридкі, осоружні очі! Я ніколи їм не вірив. І мав рацію.
В пересильному таборі Терезієнштадті паримося ще місяць, поки виготують ешелон інвалідів, поки відбудуть усі формальності в справі обміну нездатних уже до воєнних дій.
Паримося місяць. Божевільно нудьгуємо, страхітно голодуємо, і всіма помислами душ і сердець чекаємо того дня, коли вирушимо на далеку, таку тепер дорогу, революційну Батьківщину.
Тут, у Терезієнштадті, в довгі, спрагливі липневі дні, не допомагає вже й повітря голодному шлункові, і я, нарешті, теж пізнаю, що то значить порпатися в смітниках коло кухні, вишукуючи картопляні лушпайки чи недогризки обсмоктаних куховарами оселедців.
І от, довгожданий день настав.
Нас роздягають, дезинфекують — тепер уже не дебреценським способом, а якоюсь приємною мастю, що як помазатися нею, миттю злазить на тобі скрізь усе волосся, щоб і зародків вошивих не лишилося — передягають у все шпитальне, не даючи брати з собою рішуче нічого свого, вантажать у вагони міжнароднього червоного хреста, де така чистота, така розкіш, де мила сестра-шведка так турбується про здоров’я, так добре доглядає за харчуванням, а дізнавшися, що ми всі сімнадцять — українці, згадує Карла ХІІ-го, просить наших пісень, упивається ними й дарує багатьом із нас (першому, розуміється, моєму дорогому Костеві Даниленкові) свої фото-картки з милими написами і своєю стокгольмівською адресою на них.
До курортного міста Засніц у Німеччині, через якусь протоку, поїзд перевозять паромом уночі — прекрасна картина, зворушливі, незабутні вражіння, невимовні словами настрої…
Між іншим, про Німеччину: в кінці липня 1917 року ми проїхали навскоси від західнього закутка Австрії до курортного міста Засніц на березі Балтицького моря, і по всій Німеччині не тільки побачили, а й глибоко відчули безмежну жалобу всього німецького народу, всієї нації, коли так можна повніше сказати. На всіх службах залізничних — урядовці тільки жінки, жодної здорової чоловічої постаті, люди виголоджені, жовті, понурі, зосереджені. Ні сміху, ні посмішки.
У Засніці паримося ще добу, поки підходить шведський пароплав, а тоді — тільки три години через тиху дзеркальну поверхню Балтицького моря, і ми — по той бік дротів, по той бік кількарічної тюрми: ми в невтральній, благословенній Швеції, а завтра вранці — в Гапаранді — найпівнічнішому пункті Балтицької затоки, де межує вже Швеція з Фінляндією.
Лелюхін і не сидить, і не лежить у спільному нашому вагоні. Він усю дорогу на тамбурі — думає свою чорну думу…
КАПКАН НА ВІЛЬНІЙ БАТЬКІВЩИНІ
Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок — «предательство». Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада, ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки — предательство.
По цей бік річки Торнео, в Гапаранді, всіх двісті п’ятдесят чоловіка з ешелону роздягають, а з того боку, з містечка Торнео, з Фінляндії вже, паромом привозять російський військовий одяг: білизну, легенькі, захисного кольору, штанці, гімнастерки, кашкети, черевики, і паром забирає нас на батьківщину. Там і річки тієї — переплюнути можна, а мосту немає — кордон.
«Батьківщина» зустрічає пронизливою, бадьорою «Марсельєзою», попом із хрестом у руках, і відразу аж трьома найсправжнісінькими «гороховими пальтами» — звичайнісінькими царськими охранниками, що з-поміж юрби, яка зібралася на березі зустрічати, кидаються в вічі навіть і зовсім недосвідченому окові. Це починає тривожити.
В Торнео миють, чистять, оглядають медичні комісії — нахабні, брутальні… О, докторе Кайціюсе, твоїх колег революція ще нічого не навчила!
А потім ми, дуже для нас несподівано, опиняємося всі сімнадцять, водному, окремому вагоні, дарма, що за австрійськими списками розкидані були поміж усіх двісті п’ятдесят інвалідів у всьому ешелоні (то вже ми самі, вирушаючи в дорогу з Терезієнштадту, влаштувалися були в одному вагоні), і бачимо, що з обох боків вагона, в дорозі через усю Фінляндію, вниз до Петрограду, стоять, мотаються — не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
