Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

прості собі залізничні провідники, а провідники з вусами, що дуже нагадують ревних служак окремого корпусу жандармів, хоч і в цивільних одягах.

Це тривожить.

В Або потяг стоїть десять хвилин. П’ятнадцятеро з нас юрмою вибігають на вокзал — поговорити, розпитати, подихати волею. На третій поличці вгорі, в вагоні, непорушно лишаюся лежати я.

— Братішки, на Україну?

— На Україну…

Це я з полички відповідаю солдатикові, що заскочив, захеканий, у вагон і шукає очима по порожніх місцях.

— Ой, голубчику, візьми, брат, листа — кинеш у Петрограді в поштову скриньку, бо звідси чогось не доходять…

— Беру листа. А він похапцем оповідає найновіші революційні новини — недавно тільки з Києва повернувся, був на Всеукраїнському З’їзді Військовому. Очі йому палають завзяттям, глибокою свідомістю, багатими надіями на прийдешнє. Криє Керенського з усіма його наказами, з порядками, з офіцернею, що хоче назад оглоблі повертати. А самому кулаки міцно стискаються — так і кинеться, коли прийде слушна хвилина, і на Керенського, і на офіцерню його, в обороні рідної України…

Приємно, завмираючи, б’ється серце.

Беру листа, обіцяю неодмінно в першу таки скриньку вкинути в Петрограді, а як із Петрограду виїдемо зараз, то повезти й далі і вкинути десь аж у Києві — швидше дійде. На конверті адреса, малописьменною рукою: «Київської губернії, Таращанського повіту, якесь село — до жінки».

А з тамбура, з-за дверей, мигтять вовчі очі.

Чиї це вовчі очі мигтять із тамбура, з-за дверей?.. Де я бачив їх, ці бридкі, осоружні очі?!

Повертаюся зручніше на поличці, придивляюся — бачу там ще й вухо, наставлене до вагона…

Лелюхінове вухо. Лелюхінові вовчі очі блимають.

Прикро.

На Петроградському вокзалі нас урочисто зустрічає міська громадськість, петроградський «градской голова» — високий, з довгою сивою бородою, купчина (де ж революція, ну, що змінилося по революції?!), «нізко кланяєтся плєньонним братьям», вітає, з поворотом на «свободную» батьківщину, випиває за наше здоров’я келих чистої, прозорої горілки.

У великій залі вокзалу приготовлено стіл на двісті п’ятдесят персон, нас частують обідом, потім якийсь хлюст — вилощений, в’юнкий, обходить стола й тиче кожному по новенькій десятикарбованцевій кредитці, за кожною кредиткою вимовляючи:

— Ат временнаво правітєльства…

А як скінчився обід, високий, з довгою сивою бородою, купчина звертається до нас, просить хвилиночку почекати — зараз назвуть кілька прізвищ, що нехай вони тут побудуть — «коє-какіє справочкі навєсті», а решту чекають автомобілі.

Тоді виходить якесь горохове пальто й читає список… усіх нас, сімнадцятьох. Ми залишаємося, а двісті тридцять три щасливих виходять бадьорою юрбою з великої залі Петроградського вокзалу.

І як тільки зачинилися двері за останнім із цих щасливіших, що їх чекають автомобілі — до евакопунктів розвозити — водночас розчиняється четверо дверей, досі зачинених, з усіх кінців вокзалу, і в нашу залю вскакує ні більше, ні менше, як сімнадцять озброєних вояків Волинського пластунського полку, на чолі з таким задерикуватим когутиком прапорщиком, що в нього чотири хрести на грудях і глибоко набакир заломлений, майстерно приплесканий спереду, кашкет.

— Ну, «Ізмєннікі атєчества, ви — арестовани…»

Дядюшці Горулькові з Таврії — постійному й незмінному голові всіх ревізійних комісій усіх товариств у фрайштадтському таборі, конче захотілося відразу до убиральні. Він попробував був сунутися туди сам, але добре, видно, проінструктований вояк, що тепер у кожного з нас стояв за спиною з притороченим багнетом до рушниці, суворо заперечив:

— Коли йти, то вдвох…

І він пішов із дядюшкою Горульком до вбиральні тут таки, в залі, і сидів там, бідолаха, аж поки дядюшка видихав увесь свій переляк і здивовання такою несподіванкою.

Через годину сюди таки приїхав судовий слідчий у найважливіших справах Адамович — колишній правитель канцелярії київського генерал-губернатора (товариші, та ж революція ще нічого у вас не змінила!!), він покликав до кабінету… Лелюхіна і розмовляв із ним отак годин з півтори чи й більше.

А потім посадили нас у два чорні автомобілі, що то у них гратовані віконця, що то ними ще так недавно користувалася охранка й окремий корпус жандармів (революціє, де ж ти?!), а по боках — полички — вартовим озброєним стояти, — і повезли.

Коли наші чорні авта звернули в бік Петропавлівської фортеці, вже не тільки самому дядюшці Горулькові млосно стало — значить, справи швах.

Але ми тільки проїхали повз неї, повз Петропавлівську — красу і гордість царського, ще зовсім-зовсім неповаленого режиму, переїхали через міст і зупинилися на Василівському острові, коло 166-го зведеного евакуаційного шпиталю.

Озброєні люди нас роздягли, озброєні люди доглядали, щоб ні у кого нічого з «цивільного» одягу не залишилося, нам дали тільки шпитальні халати і… замкнули в окрему велику палату, вікнами — на Зимовий палац Миколи другого.

На дверях — озброєний вартовий.

Лелюхін зовсім не вміє відбріхуватися. Дарма, що хоче так щиро, переконливо довести нам, що він — ні до чого, що він і не знає, чому саме його покликав слідчий на вокзалі й чому розпитував, звідки він родом, коли і де потрапив до полону, і навіть не цікавився, — уявіть собі, зовсім не цікавився нашою, — він якось неприродньо підкреслює це слово, — нашою роботою в Фрайштадті, а ми всі бачимо, як йому невпокійно бігають його бридкі, осоружні очі, і нам не вистачає снаги кваліфікувати його ганебне «предательство».

І коли Лелюхіна тут таки знову викликає слідчий, що приїхав слідом за нами до шпиталю, молодий, серйозний такий юнак, хворобливий на виду, трохи прищикуватий на обличчі, родом з Уманщини, пише й вішає Лелюхінові на ліжко пляката:

«Уйди, Юдо, бо все’дно вночі задушимо».

Повернувшися від слідчого, Лелюхін побачив плякат, пополотнів, затрусився, попросив вартового пропустити його до начальника шпиталю, і вже більше до нас не повертався.

Ганьба й прокляття тобі, мерзенний крамарю!

Півтора місяці свободолюбний уряд Керенського мучить нас усіх під замком, півтора місяці день-у-день банькатий слідчий у найважливіших справах Адамович випитує по одному кожного з нас 16-ти — йому конче треба дізнатися, скільки разів, коли і з якими намірами приїздив до нашого табору Ленін (дурню ти, дурню, Максиме Лелюхіне: посиланням на найстрашнішу в ті дні для керенської слинявої влади людину, ти думав заробити собі хреста георгієвського у продажного, недовговічного уряду ще неоновленої Росії!)

Судовому слідчому у найважливіших справах Адамовичу конче хочеться дізнатися, яку військову форму «малоросійськую», ну, украінскую, пожалуйста, єслі вас ето оскорбляєт, товаріщ», — яку форму військову носили ми у Фрайштадтському таборі, які організації там існували, які програми тих організацій… Які я накази