Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

сім років до початку війни! Штампи з такою датою на жупанах — історично незаперечна деталь. А Петроград чи Москва, в турботах за поневолені ними народи, тільки й знали, що нагаї та шибениці…

Наш табір багато поміркованіший. Правда, розворушила, напоїла п’яно буйними радощами, великонадійними надіями, прекрасними, привабливими сподіванками і нас революція, але в нашому таборі за голову головної громадсько-політичної організації — суспільно-просвітнього гуртка — такий кремезний дядя з Лубень, Іван Павлович Мороз, старий есдек ще з дев’ятсотих років, і ні він, ні ввесь табір за його проводом, до монархічних ідей не схилялися.

І Фрайштадтський табір не послав до майбутніх Всеукраїнських Установчих Зборів кандидатом на гетьмана великого землевласника з Наддніпрянської Украіни, пана Скорописа-Йолтуховського. Проти голосувало загально-таборове віче всього населення табору.

А коли прилітає до Фрайштадту він сам — стрункий, вишліфуваний, вишукано одягнений, европейського маштабу дипломат, ще досить молодий віком чоловік, з лагідним проділом на трохи залисілій голові й моноклем біля лівого ока, — загально-таборове віче полонених зачароване його безнастанною, як гірський струмок, веселою, дотепною мовою бувалої в бувальцях людини.

Справді, любо було послухати, які чудові перспективи розвитку нашого багатого й родючого Рідного Краю малював цей чепурний, лагідний джентльмен, говорячи до нас чудовою, бездоганною, рідною всім нам, українською мовою!

Але на загально-таборовому вічі півтори чи й дві тисячі сірої, чорноробної сили, і блискучий, безжурний депутатський виступ — нема-нема, та й перетне хтось уїдливим запитанням:

— А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?

Тоді промовець, ні на одну часточку миті не зупиняючись, робить такий божественно-чарівний жест рукою досвідченого дипломата, ще божественніше посміхається до залі й продовжує:

— З земелькою? І з земелькою, звичайно, влаштуємось. Зберемо Установчі Збори, поміркуємо, як слід, обсудимо, по-хорошому, знаєте, по-культурному. Ми ж не варвари якісь, не грабіжники, боронь Боже, — чи там десь викупити, то й викупимо, чи обмежити велике землевласництво — побачимо, поміркуємо, знову-таки, аякже…

І гостро, і дотепно, і культурно. Але важко, видно, й такому неперевершеному промовцеві переконати розбурхану далекою революцією багатотисячну масу.

І загально-таборове віче Фрайштадтського табору полонених українців обмежилось виробленням короткого, стислого, скромного, але й рішучого наказа: «Временному революціонному правітельству Росси», вкрило того наказа впродовж двох тижнів двадцятьма тисячами підписів усіх приписаних до Фрайштадтського табору полонених, вимагало в тому наказі «привернення Україні основ Переяславської угоди 1654 року, радикальної земельної реформи, народньої міліції, самоврядування, вісімгодинного робочого дня, доброї техніки безпеки, пристойної заробітної платні» і т.д.

І передали того наказа, з усіма підписами, через пана Скорописа-Йолтуховського, голові тимчасового російського уряду Керенському.

І хоча кооператор із «Поюру» Пилипенко й не підписався на тому наказі та підбурював і ввесь барак «майстерових» не здаватися на «інтриги», проте, не спинив він стихійного руху двадцятьох тисяч фрайштадтців, як не спинив і переможної ходи революції — «там, далеко, за горами, в ріднім краю…»

Тоді актив громадсько-політичної верхівки в таборі став обмірковувати, що робити з отим запеклим «контрою», і пропонував, голосами найгарячіших голів, просити таборове начальство вислати його, кооператора поюрівського, геть із Фрайштадтського табору десь у Тірольські гори.

Але всі тепер такі добрі, такі лагідні в сподіванні швидкої волі, що не погоджуються на такі пропозиції, а тим часом Пилипенко сам подав таборовому начальству прохання — вирядити його десь на сільську роботу з Фрайштадту.

Далі від цієї «крамоли», мовляв…

Скатертиною тобі дорога, вперта, тугодумна, реакційна людино!