Марина та Сергій Дяченко - Печера

Паула не могла згадати, де вона бачила людину з екрана.

— Негайно припиніть мовлення і відчиніть двері. Ви порушуєте закон про інформацію. Вам загрожує серйозне покарання… Негайно припиніть мовлення і відчиніть двері.

Паула ковтнула слину.

— Пане Мирель, ви відповісте перед керівництвом студії…

Навіть Сава нервово озирнувся від екрана — подивитись, чи не лусне Паула з істеричного сміху.

— Бід…ний… Розга…няй!..

— Негайно припиніть мовлення і відчиніть двері, — повторив чорно-білий чоловік, наче на більше в нього не вистачало фантазії. — Негайно припиніть…

— Рейтинг! — скрикнула Паула.

Стрибучі цифри показували вісімдесят вісім. Вісімдесят вісім і п’ять… Вісімдесят дев’ять…

— Вони дивляться, — сказала Паула пошепки.

— Припиніть мовлення в цю ж секунду! — викрикнула чорно-біла людина. — Ви… що ви робите… Це…

— Це вам за Тритана, — мстиво сказала Паула прямо в сіре лице. І наплювати, що її не чують.

Здавалося, вона бачить, як ефір тягнеться над країною. Тягнеться, мов туман, мов голубий кисіль, накриває, ніби ковдрою, розшаровується на струмені, вливається в антени, вливається в очі, вистава тече, як вода, затоплює найспокійніші душі, люди дозволяють виставі розчинити себе, затягти, самі того не знаючи, вони розслабляються, готуючи себе до другої дії, до тієї сцени, заради якої…

— Я дожив до цього дня, — сказав Кович глухо. І похитнувся і, щоб не впасти, вчепився Паулі в плече. — Я… все-таки… от.

Насилу відійшов і сів у кутку. І опустив голову, не бажаючи, щоб Паула бачила його лице.

Чорно-білий екран заморгав, узявся смугами, потім засвітився рівним сірим світлом. Двері перестали трястися.

Оксамитна завіса вже закривалася, відбиваючи першу дію. Сьогодні вдень Паула своїми руками повісила тут цей титр: «В. Скрой, “Перша ніч”. Друга дія».

Знов ожив маленький чорно-білий екран.

— Пауло…

Вона здригнулася.

Розганяй, здавалося, постарішав років на п’ять. Доглянуті рештки волосся тепер стояли сторч, поперек щоки тяглася довга червона подряпина, бліді губи тряслися.

— Пауло… я не чекав від тебе… я хотів, щоб ти… заступником… я вибивав для тебе… кар’єру… довіра… Як дочці… як ти могла… я ж знаю, що ти мене чуєш… якщо хоч краплина совісті… перестань негайно… тут твоя сестра… Зупини мовлення, відчини двері. Як же ти…

І Розганяй схлипнув.

Паула безпорадно озирнулася.

Кович сидів у кутку, сховавши обличчя в долонях. Сава не відривався від екрана, де починалася друга дія, де звучала, заглушаючи жалюгідний Розганяїв голос, велична, неймовірно стара музика.

— Пауло… я тебе прошу. Чого ти доб’єшся, крім того, що тебе все життя лікуватимуть…

Чорно-білий екран моргнув; відтіснивши Розганяя, в нього вмістилася Стефана. Здивована, геть несхожа на себе — може, тому, що такої розгубленості Паула ще ні разу, жодного разу за все життя не бачила на обличчі своєї старшої досвідченої сестри.

Стефана мовчала. Мовчала й короткозоро мружилась, хоч короткозора зроду не була. Потім озирнулася на когось невидимого, спитала розгублено:

— Сюди говорити? В об’єктив?

І, одержавши позитивну відповідь, знову невидюще подивилась на Паулу.

І Паула побачила, що сестра її теж набагато старша, ніж здавалася досі.

— Я не знаю, що говорити, — зізналася Стефана, озираючись на невидимих людей за кадром. — Що… а виставу подивитися можна?..

— Вимкни, — глухо сказав оператор Сава. — Заважає.

І, перш ніж Паула встигла збагнути, чого від неї хочуть, права Савина рука ковзнула над пультом, над лісом чорних важільців, безпомилково вибрала один, котрого Паула не відшукала б зроду, і тихенько клацнула, занурюючи чорно-білий екран у глуху чорноту.

…Рівно горіли смолоскипи.

Програма новин, яка десятиліттями виходила в ефір у ці самі хвилини, зірвалася. Нова хвиля глядачів — а «Новини» традиційно мали високий рейтинг — ринула в другий акт «Першої ночі»; люди здивовано тупцювали перед телевізорами, дивилися то на годинник, то в програму передач, намагалися збагнути свою помилку, — та смолоскипи горіли рівно, вистава ловила у свої тенета, напруга її захоплювала навіть далеких од театру обивателів.

Вистава йшла, як мала йти, вистава обходилася тепер не тільки без режисера — без акторів, що мовчать зараз перед увімкненими екранами, вона обходилася теж.

Троє в замкнутому просторі сиділи, не дивлячись одне на одного. Сава вперше в житті ПОБАЧИВ зняте ним дійство, і тепер його долоні механічно бгали м’ятий папірець, який ще недавно був чиїмось важливим документом. Кович перебував у власних переживаннях і нікому не хотів показувати свого обличчя. Паула… на Паулу раптом хвилею накотила дрімота.

Боротися не було ні сили, ні сенсу; поклавши голову на лікоть, вона мляво думала про те, що головну справу зроблено, за Тритана відомщено й тепер боротися нема за що. І боятися теж — пан чи пропав…

Стимулятор перестав діяти. І коли вона ватними руками надірвала упаковку і вкинула в рот останню капсулу — нічого не сталося.

Я — поплавець на хвилях твоїх бажань,

Я поплавець і більше нічого не хочу,

Тремтить у зіницях відблиск солоний,

Та губи всміхаються… Знай,

Що, присягнувши, освячую радість

Бути завжди поплавцем у твоїй душі…

Дивися — зима вже віконниці позачиняла,

Одначе життя не стихає…

Паула здригнулася.

Сцена Печери — зараз…

Їй хотілося додивитись до кінця.

Тому вона з неймовірним зусиллям підвела голову, насилу одірвавши її од затерплого ліктя.

І побачила, що Савині руки, бгаючи папірець, тремтять.

І Кович, вибравшись зі своїх думок, дивиться на екран.

Танок жуків… зеленуваті візерунки лишайників, біляста тінь, запах води та цвілі…

Миттєва тінь саага.

Сава скрикнув. Точніше, хотів скрикнути, Паула бачила, як стрибнули його плечі.

І знову — як тоді, в залі, наче корячись один раз написаній партитурі, від щік її відлила кров, і обличчя оніміло.

Камера дивилася на юнака в білій сорочці, чию шию недбалим витком перекреслив червоний шарф…

Її боляче вдарили в бік. Вона здригнулася.

Кович стояв поруч, і тремтячий палець його вказував на віконце рейтингу.

Дев’яносто дев’ять і п’ять… Такого ще не бувало.

Паулі стало недобре.

Збій апаратури?

— Камеру, — Кович здавався свіжим і сповненим сил, як завжди здим і готовим у бій. — Як домовлялись. Я скажу.

Маленька камера стрибала в руках враженого Сави. Паула сиділа за пультом; остання картинка — уклін, розкривається завіса, Кович підтримує Ліцу, майже несе її на руках; Паула зціпила зуби:

— Саво, розгін…

Завіса закрилася.

І відразу ж на зміну їй на екрані виникло сухе й діловите обличчя Рамана Ковича. Убоге світло апаратної скрадало сивину й зморшки — той Кович, що був на екрані, здавався сильнішим і спокійнішим за Ковича живого, який сидів неподалік Паули перед маленькою камерою в Савиних руках.

— Уже? — спитав Раман напружено.

Паула кивнула.

— Я Кович, і це прямий ефір, —