Марина та Сергій Дяченко - Печера

сказав Раман незвично здушеним голосом. — Я не говоритиму багато, ви бачили виставу, в якій я все сказав… у якій ми все сказали, — поправився він надсилу. — Я не хочу стверджувати, що знаю про життя… все… я навіть не наполягаю на своїй правоті… Я кажу, що знаю. Ту частину правди… яка не дозволяє мені мовчати… я змушений.

Сава потроху заспокоювався — камера в його руках перестала сіпатися, тепер на вихід ішла професійна, цілком виразна, незважаючи на вбоге освітлення, картинка; зате Паулу трясло дедалі дужче. Вона навіть зуби зціпила, щоб мимоволі не прикусити язика.

Раман говорив, насилу виштовхуючи із себе слова — наче випльовував жаби.

— Світ влаштований… не так… як нам би хотілося. Кожний з нас може вбити… безвинно, просто корячись своїй природі… і бути вбитий. Ніхто з нас не говорить про це… більшість… про це не думає. Прокидаючись уранці, ти не згадаєш… не довідаєшся, кого цього ранку забере… спецбригада… не довідаєшся… чий смак крові ти пам’ятаєш… якщо пам’ятаєш. Але ж ми не можемо нічого… крім того, як пам’ятати. Крім того, як задумуватися… Задуматися. Я не знаю, чи був світ такий вічно… і чи буде… що ж. Нехай так, скажете ви, нехай ми неспроможні переломити… світобудову… Але знайте. Щоразу, потрапляючи в Печеру… ви віддаєте себе в руки єгерів. Не питайте мене, що з цим робити… просто знайте. Наш світ і світ Печери… я радий, якщо вистава допомогла це зрозуміти… усвідомити, — він перевів дух. — Прошу пробачення, — він закашлявся й кашляв довго, і в Паули дедалі дужче стискалося серце, — я прошу пробачення в талановитого актора Валича Валя, який трагічно загинув… під час роботи над виставою… І дякую… якщо так можна дякувати… дякую і прошу прощення в єгеря Тритана Тодіна, убитого в Печері два дні тому. І хочу сказати, що його вдова Паула Німробець перебуває в смертельній небезпеці, сон її буде глибокий, але смерть не буде природна, і взагалі, скільки неприродних смертей трапляється на десяток смертей звичайних?! Я звертаюся до Триглава: загибель безневинної людини, в ім’я хоч яких міркувань… як можна?! Чи ми сааги посеред денного світу, чи ми єгері, позбавлені облич?! Той, хто призначений катом Паули Німробець, — я звертаюся до тебе… Чи мало Тритана?! Чи…

Раман говорив і говорив, могутньо, люто, і до жовтих щік доливав рум’янець, але й Паула, й Сава бачили, як на всіх до одного екранах уже мерехтять сірі більма.

— Рамане, — тихо покликала Паула.

Кович почув її не зразу.

— Що?..

— Рамане… все.

Кович затнувся. Роззирнувся не розуміючи. Конвульсивно ковтнув клубок.

— Ви будете сміятися, — Сава закинув камеру за спину, як хлопчисько закидає шкільну сумку, — ви будете сміятися, але вони-таки… вирубили вишку. Взагалі… А може, вони її підірвали?!

І Сава розреготався, і сміх у нього був дивний — водночас щасливий і істеричний.

* * *

Дірка в диванній подушці…

Коли вони відчинили двері, коли в сперте повітря апаратної ввірвався пропахлий пилюкою й тютюном вітер коридорів…

І камери. Десятки об’єктивів, відтискаючи один одного, бажали неодмінно зазирнути у вічі. Гвалт, гул голосів, білі плями облич, з усіх деталей застрягла в пам’яті одна: скляна комашка-сонечко на чиїйсь франтуватій краватці.

— Чи варто розцінювати ваш вчинок…

— …історію хвороби?

— …і можливі наслідки…

— Чи правда, що пан Тритан Тодін…

— …дати пояснення.

І люди. Хто б міг подумати, що телецентр може вмістити стільки народу?!

І погляди. І там, за краєм обурених чиновників та метушливих журналістів, — вражене мовчання.

Вони всі дивилися, зрозуміла раптом Паула.

І ця думка єдина була варта уваги.

— …Зі мною все гаразд, Стеф… я подзвоню.

— …підписати протоколи…

Вона поставила розчерк під великим текстом, навіть не пробігши його очима.

Люди були скрізь. Усі, хто коли-небудь одержував перепустку на телецентр…

А коло входу охорона розгублено намагалася відтіснити тих, у кого перепустки не було…

А потім Паула зрозуміла, що її смикають за рукав. Одна рука за одною, а Ковича, який іде попереду, просто хапають за плечі, тягнуться й тягнуться руки, всім хочеться торкнутися…

А потім вона побачила сіру машину, навколо неї чомусь вільний простір, і трьох мовчазних людей з напруженими, якимись винуватими обличчями, і в того, високого, який перший ступив до Паули, в опущеній руці явно щось є, ну не порожня ж рука…

— Охорона психічного здоров’я, — м’яко сказав високий. — Панно Німробець… пані Тодін… Пауло. Вам би треба поїхати з нами.

Вона стежила за його рукою.

Уколоти крізь рукав — вистачить миті, підхопити жінку, яка раптом упала, — природно для чоловіка…

Рослий зі шприцом піймав її погляд.

— Пауло, — сказав він докірливо. — Ну заради пам’яті Тритана…

Вона вишкірилась.

Високий знову ступнув, тепер уже не збираючись ні про що розмовляти, але між ним і Паулою раптом опинився Раман Кович. Пружинячи на напівзігнутих, невловимо схожий на великого старого саага…

Дірка в диванній подушці.

Дірка.

— Пауло, не спи…

Вона засміялася:

— Я ж не можу не спати… вічно…

Вони, як і раніше, відгороджені од світу, тільки замість тісної апаратної — простора Ковичева квартира, де у квіткових ящиках на балконі сохнуть по осені бур’яни.

Дірка в диванній подушці. Заходить Тритан, усміхається зеленими очима, говорить голосом, як в океанського пароплава:

— Привіт, Пауло… Хочеш спати?

— Тритане, пробач, будь ласка…

— Пауло… — Тританів голос змінюється на голос Ковича. — Не спи… Поговорімо…

— Тритане!..

Зелені візерунки на мерехтливих стінах… Уже?!

— Пауло. Пауло… Не спи.

…Що таке «пелюстки»?

Чомусь цієї ночі Рамана мучило саме це, другорядне, дивне питання.

Усе, про що говорив Тритан за кілька годин до своєї загибелі…

Усе це Раман успішно витиснув зі свідомості, він мав важливіші справи…

А тепер усе це прийшло знову. Згадалося.

Слова, вимовлені людиною за кілька годин до смерті, набувають особливого сенсу.

«Війна… Ви такого слова… не чули. І ви, звісно, не уявляєте, як це — ходити по вулиці озираючись, заходити у власний під’їзд, тримаючи напоготові сталеву болванку… Як це — боятися за дочку, яка повертається зі школи».

Боятися — чого?!

Паула лежала на дивані, і не спати їй лишилося рівно стільки, скільки й жити.

Годину, може, дві…

— Пауло, не спи…

— Тритан приходив? — спитала вона, дивлячись запаленими очима кудись повз нього, у простір.

Раман перевів дух.

Так, Тритан приходив. Обом зараз здавалося, що Тритан сидить у кріслі навпроти, закинувши ногу на ногу, — як завжди трохи неуважний, спокійний і доброзичливий.

«Що ж ви наробили, Рамане?»

— Людина не може не відповідати за свого звіра…

«Ви ніколи не бачили, як тисячі людей пруть одні