Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

Нова книжка фантастики українського письменника Олександра Тесленка, куди увійшли повісті та оповідання, звертається до проблем дуже реальних, земних, моделює морально-етичний стан суспільства майбутнього. При цьому прозаїк ставить кардинальне питання: стануть люди машинами чи машини стануть людьми? Письменник не прагне спростити відповідь на це питання, розуміє, що революціонером чи реакціонером у науково-технічній революції є саме людина. Твори письменника, що увійшли до книги, гостросюжетні, з елементами гумору та сатири.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Рецензенти: В. П. Бережний, Ю. Д. Ячейкін

18 серпня 1918 року.

Лист до рідних.

«… Уклін усім, хто запитував про мене, і, як говорить матінка Петінгіл: «Хай залишать нас у спокої, аби могли ми перебувати в сім’ях своїх» . На добраніч і всім моя любов.

ЕРНІ»

— Дивний це чоловік. Йому було дуже важко розлучатися з дружиною. Уявляєш? — Директор Космічного Транспортного Центру Микола Рамар підійшов до столу і мляво усміхнувся: — Ти його побачиш. Я розповідаю тобі про те, що навряд ти знайшов би в матеріалах вашої «Зета-люкс».

— Нашої «Зета-люкс», — стримано поправив його Фредерік Мелвін і також усміхнувся. — Він просто молодий і сильний. Це пояснює і виправдовує все. Так мені видається. Смішно слухати, Миколо.

— Справа не в тому, Фредерік. І даремно ти не хочеш мене зрозуміти чи бодай уважно вислухати.

— Чому ж не хочу? Я для того і прилетів до тебе. Але облиш свою студентську звичку перебільшувати.

Микола Рамар пригладив рукою їжакуватий чуб, рудуваті короткі вуса:

— Ти все такий же, Фредерік.

Майор ПЦЕР — Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів — Фредерік Мелвін знав Миколу Рамара віддавна. Колись вони разом вступали і не вступили на фізико-математичний факультет університету, потім ще майже рік разом ходили в бібліотеку, в театри і до дівчат на танці. А в школі вони сиділи за однією партою. Врешті Фредерік був зарахований до Академії космічних досліджень на перспективний факультет енергетики, а Микола подався до транспортного інституту. Відтоді шляхи їхні розійшлися.

— Ти не змінюєшся з роками, Фредерік. Такий же молодий душею й енергійний.

— Не лицемір. Я дуже змінився. І було б дивно, якби було інакше. Коли ви чекаєте повернення Антуана?

— Він вибився з графіка. У повідомленні було сказано, що вийшла з ладу портова вакуумна установка і тому Антуан довго не міг завантажитися. А прилетить завтра увечері…

— Два роки він повертається з Центурії… А ти ще просторікуєш, що він з дружиною важко розлучався…

— Літати — це його покликання. Йдучи до нас, він знав, що його чекає… А дружина його, Марта, на відміну від нього — мудра і спокійна жінка, гарна мати, виховує дитину і не вишукує зайвих проблем.

— Вона завтра зустрічатиме Антуана?

— Можливо. Втім, це її особиста справа. Минулого прильоту вона не зустрічала його… Але не бачу в цьому нічого ані поганого, ані доброго…

— Песимістам завжди добре — вони не помиляються.

— Дякую, — Микола Рамар сприйняв слова на свою адресу і ображено сказав: — Але не забувай: якщо Антуан погодиться перейти до вас, як ти цього хочеш, то ні для Антуана, ні для його дружини життя в принципі не зміниться. Ти це прекрасно розумієш. І не треба вдавати з себе неземного добродія.

Фредерік Мелвін сидів перед Миколою незворушно. Темно-вишневого кольору форма офіцера-енергетика облягала його міцне тіло. Довгасте, ретельно поголене обличчя, великий з горбинкою ніс, тонкі, міцно стулені вуста. Він нагадував Миколі древніх гладіаторів.

— Я зовсім не мав наміру тебе образити…

— Тобі потрібен цей Антуан? Я допомагаю тобі, розповідаю про нього все, що знаю. Хоча й не можу зрозуміти, чому саме він так зацікавив ПЦЕР… А ти починаєш читати мені мораль. Врешті, у кожного з нас свій стиль роботи.

— Не гарячкуй, — тихо мовив Фредерік.

Підшукуючи кандидатуру для виконання важливого завдання Центру, майор Мелвін перебрав сотні касет в інформаційній службі «Зета-люкс» з докладним описом особистих якостей молодих професійних пілотів та космодослідників. Касета з інформацією про пілота Антуана Божка зацікавила майора. Але сам Божко був у черговому польоті.

Фредерік підвівся з крісла і підійшов до величезного оглядового екрана, що нагадував вікно:

— Я хочу сказати, що справа дещо складніша…

— Що маєш на увазі? — сухо запитав Рамар.

— Цікавлячись Антуаном, я і про тебе багато цікавого дізнався… — промовив багатозначно.

— Не розумію твоїх натяків, — роздратовано кинув Микола. Він, несподівано для самого себе, мов виконуючи чийсь наказ, рішуче підійшов до центрального пульта і натиснув кнопку селектора: — Орієнтовний час приземлення сорок сьомого, будь ласка.

На екрані з’явилися цифри. Рамар подивився на них, сказав «спасибі», і цифри зникли.

— Він повинен прилетіти завтра о вісімнадцятій годині й двадцять три хвилини за місцевим часом, — сказав, ніби Мелвін його про це запитував.

— Так чого суттєвого немає в касетах «Зета-люкс»?

— А що є в касетах? — ухильно запитав Рамар. — Як розуміти твої натяки? Невже в тих касетах є щось таке, що може мене скомпрометувати? Я не хлопчик, Фредерік. Я вже давно відповідаю за кожен свій крок. Комітет Честі жодного разу не мав до мене ніяких претензій. І мені незрозуміла твоя поведінка — ти прилітаєш спершу ніби просто побачитися з давнім приятелем, зі мною себто, погомоніти, потім виявляється, що тебе цікавить наш пілот, згодом починаєш на щось багатозначно натякати… Та цей Антуан — просто самозакоханий, хоч і обдарований, невіглас.

— Ти доклав немало сил, щоб він погодився працювати в КОТРАЦ. І зараз цей невіглас у тебе серед кращих пілотів.

— Він чудовий пілот, але характер має нестерпний. І не перебільшуй можливості «Зета-лкжс». То все мертва, суха інформація. А я знаю Божка