Артем Чапай - Червона зона

Головний герой роману – молодий журналіст Антон Ципердюк, який живе у світі, поділеному на багаті безпечні “зелені зони” й бідні незахищені “червоні”. Випадково вчинивши злочин, Антон вимушений тікати на територію червоної зони, якої боїться й уявлення про яку має лише зі ЗМІ. Налаштований на найгірше, він саме в цьому середовищі людей, які мають репутацію лузерів, знаходить найкращих друзів і кохану.Дія роману відбувається в Києві недалекого майбутнього, проте більшість описаних речей характерні для сучасної України. У книзі ці проблеми доведені до нового рівня: погані дороги стають дедалі гіршими, будинки перетворюються на багатоповерхові слами, власники крутих електронних гаджетів стикаються з браком чистої води. Антон із новими друзями бореться проти забудовників, що виселяють людей із домівок під приводом “розвитку” міста. Він стикається з тортурами в так званих правоохоронних органах. Людей ділять на перший і другий сорт, і між ними виростає стіна, котру охороняють озброєні найманці. Усе це – в суспільстві, що називає себе демократичним.“Червона зона” – гостросюжетний роман, в якому автор використовує власний досвід виживання та соціальної боротьби.

Артем Чапай

Червона зона

Частина перша

D-01

З моєї голови зняли мiшок, бо я погодився розповiдати.

Мене звуть Тонi. Я досить добре розмовляю глобал iнглiш, хоч i з акцентом. Я не впевнений, скiльки часу провiв у зонi утримання. Мабуть, менi вже двадцять шiсть рокiв. А може, двадцять п'ять. Коли я перейшов у червону зону, було двадцять три.

Я не впевнений, за що сиджу, але точно не за того блеквотера. Ту провину перед суспiльством я вiдкупив. Буквально. Все, що стосується купiвлi, в нашому суспiльствi буквальне.

При пiдозрi у причетностi до субверсивної дiяльностi не треба судових доказiв. Трапляються випадки, коли пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) викрадають iз червоної зони. Очевидно, я не настільки важливий, але я сам прийшов у руки блеквотерам. Я не знаю, що конкретно менi iнкримiнують. Досить було, щоб камера стеження зафiксувала мене поруч iз Валерiєм Цюцюрою. А може, причиною стала участь в акцiї, визнанiй як ворожа до свободи (пiдприємництва). Це мiг бути зв'язок iз Тарасом Ферчуком, з Умiдою Талiповою чи з Романом Цюцюрою. Менi не зобов'язанi повiдомляти. Мене мали допитувати. Звинувачення так i не було висунуто.

– We know a good story when we see one. Ми вiдразу розпiзнаємо добру iсторiю, – сказав голос мiстера Ворнера. – Marketable, – додав вiн. – Яку можна продати.

Вiн говорить глiнгом, глобал iнглiш. Гадаю, Ворнер – його псевдо. Вiн часто до речi й не до речi повторює: I warn you. Застерiгаю.

Я його не бачу.

Я сиджу на металевому стiльцi. Руки зведено за спиною, жорстко стягнуто пластиковою стрiчкою. Це не вважається тортурами, проте менi з кожною хвилиною дедалi дискомфортнiше.

– Так, чудова iсторiя! – захоплено каже мiстер Ворнер. Його голос ситий. Масний. – Вiд випадкового порушника до закоренiлого злочинця. Та ще й жирiк! У тутешнiх red-зонах людей iз G-зони називають жирiками, правда? А людей з R-зон, арникiв, у вас iще називають, як там? – я чую клацання пальцiв, – рагулi? Це локалiзм?

Поки мiстер Ворнер говорить, я прислухаюся. Перiодично щось глухо гупає. Я пробую вгадати, що це.

– I warn you, Тонi, I warn you. Не втрать свiй шанс.

Брязкiт залiзних дверей. Ворнер виходить, i за мене беруться наглядачi. Не при ньому.

Коли сидиш iз мiшком на головi – спершу найгiрше те, що не знаєш, коли прийде удар. Але швидко слух вигострюється, й ти починаєш вловлювати наближення болю: змiна дихання наглядача, коли вiн замахується, легкий шурхiт одягу, свист гумового кийка, коли той опускається на тебе. На початках намагаєшся зiщулитись – але згодом розумiєш, що легше ввести себе у ступор.

– А яка iлюстрацiя епохи! – сказав мiстер Ворнер наступного разу. – Падiння, падiння спершу в червону зону, потiм у злочин. Це продасться. Ти розкажи – а ми подумаємо, чи робити хепi-енд, – вiн засмiявся розкотистим смiхом людини, що нiколи не була серйозно хвора чи навiть голодна.

Чим це вiн гупає? Вже ясно, що гупає вiн. Я чую змiну дихання при зусиллi.

Ще трохи практики – й ти можеш передбачити, куди припаде удар. В обличчя? По лiктю? В живiт? Мiж ноги? По колiну? Через мить пiсля того, як бiль почне спадати, можеш почати вгадувати, чим били цього разу: кулаком, гумовим кийком чи шкарпеткою з пiском. Якщо по головi – шкарпетка з пiском вiдпадає. Нею можна зламати шию, а це – втрата потенцiйних прибуткiв.

– Ти злий на нас, правда? Нещасний, що суспiльство таке? Хочеш бунтувати? Давай! Ми все це зможемо продати, – сказав мiстер Ворнер. – Кажи, що хочеш, змiнимо небагато. Цензура нинi не в модi. Головне – автентичнiсть. Вона найкраще продається. Кажи правду, I warn you. Це прибутково, – вiн засмiявся медовим смiхом.

Може, вiн гупає ще одним iнструментом для биття. Нi, цей бити не буде. Битимуть блеквотери, коли вiн вийде.

Найгiрше – не побої. Найтяжче – коли тебе лишають на самотi. У вену щось вкололи, тому заснути не можеш. Сидиш. Прив'язаний. У темрявi. Не знаєш, чи минуло двi години, чи доба. Намагаєшся вiдволiктися, зосередившись на повiтрi, що проходить крiзь мiшковину i торкається запаленої шкiри. Хай навiть пахне хлоркою та кров'ю, якою просякла мiшковина. Хоч якесь вiдчуття.

– Розумiєш, у зеленiй зонi мало хто уявляє, яке життя в червонiй, – переконує мiстер Ворнер. – Бiльше мiських легенд, нiж правди. Так, мiськi легенди. Приїде котрийсь до туристичної зони, як твiй Кей-Пi Сiтi, а потiм розповiдає. Чи вiдставний блеквотер – викинуть його на спецоперацiю, вiн i розкаже колись про свiй екшн. Такого у нас аж забагато. Перевиробництво. Або цi, як їх? Зеленi дисиденти. Народились у зеленiй зонi, а невдоволенi, що свiт подiлений стiнами. Але нi, в червону зону їздять подивитись, а як запахне смаленим – вертаються. Туристи за права людини, – хмикнув вiн. – Повертаєтесь i розказуєте, що стiни й розділення – зло? Та ви ж самі тому й привiлейованi, що свiт подiлений стiною на червону та зелену зону, – мiстер Ворнер розпалився i став гупати частiше. – I я привiлейований, але я й не проти, – захихотiв вiн.

Здається, я зрозумiв, що це гупає.

Коли ти другу добу сам на сам, ти намагаєшся прислухатися до далеких звуків – але не розумiєш, чи вони справжнi. Широко розплющуєш очi в темрявi пiд мiшком, намагаючись вловити хоч трохи свiтла. За його кольором пробуєш угадати, яка зараз пора доби й чи це свiтло проходить крiзь вiкно – якщо тут є вiкно – чи воно штучне. Потiм приходять галюцинацiї.

– Нi, нам потрiбна життєва iсторiя, I warn you. Яке життя в червонiй зонi? Розповiдай так, щоб у зеленiй зонi було зрозумiло. Ти жив i там, i там. Арник з R-зони не зможе розповiсти так, щоб менi, жирiку з green-зони, було цiкаво. Арник не має освiти, щоб розповiсти. Не має точок дотику з жирiком. А жирiки, що опускаються i падають в R-зону, губляться там назавжди, – мiстер Ворнер припинив гупати.

Вiн що, завжди це носить у кишенi?

Коли приходять галюцинацiї, намагаєшся вiдволiктися на вiдчуття тiла. Сподiваєшся, вони справжнi: зводить живiт вiд голоду, пересохло в ротi вiд спраги. Навiть бiль у зв'язаних руках. Це справжнє. Бо галюцинацiї стають спогадами. Ти їх женеш. Концентруєшся на тут i тепер. Металевий присмак кровi на розпухлих яснах. Намацав язиком дiрку, де останнiм ударом вибили пломбу. Знайшов i пломбу.