Артем Чапай - Червона зона

За смаком схоже на вапно, яке в дитинствi відколупував вiд стiн. У дитинствi стiни були просто стiни, ними тiльки починали дiлити зони, та й то в iнших країнах. А ти мiг iти, куди хочеш. Перший спогад тягне за собою решту спогадiв.

– Тож i нам пощастило, i тобi. I тобi, Тонi, I warn you. Рiдко ворог свободи сам отак приходить на КПП з червоної зони, – мiстер Ворнер м'яко засмiявся. – Це так наївно, що й не назвеш це дурним. Але тобi пощастило. Така iсторiя й такi задатки! Мен! Ти ж був журналiстом, умiєш писати. Кожен журналiст мрiє стати письменником, правильно? То давай. Такий шанс, – мiстер Ворнер нiби плескає мене голосом по плечу.

I знову: гуп, гуп. Може, це частина спортивного iмiджу.

Коли ти сам, почуттiв тiла не вистачає назавжди – так чи iнакше, спогади повертаються, i думки заводять не туди, куди потрiбно, нi, нi, не треба, так, так, досить, господибожемiй, так! Аби лише цей мiшок зняли. Щоб тiльки були зовнiшнi подразники. Як був, так i лишився боягузом. Я досi хочу жити, попри все, я досi хочу жити й зберегти подобу психiчного здоров'я.

Йому сказали, що я згоден. Вiн знову прийшов у камеру.

– Приємно познайомитись, нарештi. Ти зараз не такий симпатичний, як я бачив на фото й вiдео. Але нiчого, оклигаєш. Ми про це подбаємо. Пiдписуй. У нас усе чесно, – сказав мiстер Ворнер. – Ти свiй профiт отримаєш.

Тепер не тiльки голос, я нарештi його бачу. Пiдтягнута фiгура. Йому рокiв сорок, але шкiра на лобi та щоках гладенька, як у десятилiтнього. Дуже засмаглий. Пшеничне волосся зачесане назад, воно трохи свiтлiше за обличчя. Калiфорнiйська усмiшка, вiдбiленi зуби. Вiн у бiлоснiжнiй футболцi з комiрцем.

I так, я вгадав. Вiн гупає об пiдлогу камери яскраво-жовтим тенiсним м'ячиком.

Як приємно, коли з зап'ясткiв зняли пластикову стрiчку. Я покрутив кулаками, щоб розiм'яти затерплi руки. Передi мною переносний столик, на ньому контракт. Спершу стилус iз брязкотом випав на пiдлогу з пальцiв, у яких не вiдновився кровообiг, але з другої спроби я пiдписав.

– Sh-sh-shit! – зашипiв мiстер Ворнер.

Вiн влучив м'ячиком у пляму моєї напiвзагуслої кровi на пiдлозi камери, м'ячик вiдскочив йому в руку, й тепер вiн дивиться на свою долоню з огидою.

– Окей, – сказав вiн, не пiднявши погляд на мене, – тобi дадуть можливiсть працювати. Тепер ти наш asset. Цінність.

Мiстер Ворнер пошукав поглядом, об що витерти руку, не знайшов, розвернувся й вийшов iз камери.

R-01

Того разу в батька не знайшлося жарту. Вiн узяв мене пiд руку й мовчки, з силою потягнув у темряву бiчної вулички.

Я послизнувся на мокрiй брукiвцi, але батько мiцно схопив мене за бiцепс i не дав упасти. Боляче. Я вiдчув кожен батькiв палець окремо, з такою силою вiн тиснув.

Здається, то була Госпiтальна, бо пам'ятаю, що ми пiшли з площi Вiрменський Ринок донизу. В каньйон. Забудову в центрi Кей-Пi Сiтi для туристiв залишили середньовiчну, тож вулички вузькi та кривi. У темрявi, на мокрому камiннi стiн i чорнiй брукiвцi вiдблискувало тьмяно-жовте свiтло лiхтарiв. Лiхтарi свiтили слабко, їх було мало, деякi розбитi. Туристам розповiдали, нiбито це червона зона. Звiсно, це була зелена зона, замаскована пiд червону з комерцiйною метою. Й вона перебувала пiд потужною охороною блеквотерiв – найманцiв iз приватних корпорацiй, якi поєднують функцiї армiї та полiцiї. Нiхто й не згадував, чому блеквотери так називалися. Iм'я стало дженериком.

Батько тодi не втратив голову. Вiн розумiв, що швидка допомога приїде по блеквотера вiд Новопланiвського мосту – тому повiв мене вниз, у каньйон.

Я жодного разу не озирнувся. Ступор, жодних думок. Пам'ятаю лише кам'янi стiни, чорну дорогу, а потiм рипiння гравiю пiд ногами, внизу в каньйонi. Дощ припинив накрапати.

Лише ввiйшовши в ритм ходи, я вiдчув, як сильно тремтить батькова рука, якою вiн мене стискає за праве плече. Його трусило.

Я усвiдомив, що в лiвiй руцi досi тримаю той металевий прут, i вiдкинув його в траву. Не хотiв дивитися, чи є на його кiнцi кров. Дорога внизу каньйону була ґрунтова, будинки по вулицi Руськiй давно покинутi. Посилювало iлюзiю червоної зони для тих, хто там не бував.

– А де бабуся? – запитав я.

– Що? А. Пiшла.

– Її знайдуть.

– Оштрафують за недозволену торгiвлю i все. Вона бiльше нiчого не зробила.

I аж тепер моє онiмiння змило. Я вiдчув, як тремтить нижня губа:

– Я не хотiв. Тату. Так тупо, тату. Я просто хотiв у туалет. Просто щоб швидше. Я не хотiв, – мiй голос зiрвався.

Я притулив лiву руку до голови, вiдчув шкiрою лоба шорсткiсть i подивився на долоню. На нiй була iржа вiд тiєї залiзної арматурини.

– Тихо, тихо. Я знаю, – ми зупинились, i батько обiйняв мене.

Його голос, коли вiн казав оце «тихо, тихо», зривався. Вiн притулився щокою до мого плеча, я подивився зверху на стрижене «їжачком» сиве волосся. Я нiколи не бачив, щоб батько плакав. Навiть коли Пола, мого старшого брата, забирали до психушки.

– Ну, ходiмо, ходiмо, – сказав батько. – Треба йти.

– Я просто хотiв у туалет, – повторив я.

Тепер, коли я про це згадав, захотiлося знов, i я сходив пiд дерев'яний паркан покинутої хатини. Довелося витерти лiву долоню вiд iржi об шершаву штанину джинсiв. У просвіті мiж хмар з'явився майже повний мiсяць. Стара вишня без листя вiдкидала на стiну порожнього будинку павутиння тiнi. Вiкна без шибок чорнiли на жовто-сiрому тлi стiни. Було холодно. Навiть як на початок квiтня. Вербна недiля, дев'яте число. Якби не ця Вербна недiля – не було б i бабусi, й решти. Ну що вона там робила о десятiй вечора? Яка верба, якi котики?

– Куди? – я витер руки ззаду об джинси. – Куди йти? – почув, що нию, але вже не мiг змiнити тон. – Вони знають, хто ми, й зараз прийдуть додому. А як не знають, то вранцi подивляться записи камер стеження. Коли той блеквотер не повернеться зi змiни.

– Нi, Тонi. Не додому, – батько говорив так тихо, що я замовк i в мiсячному свiтлi спробував читати по губах. – До стiни.

– Навiщо?

– В червону зону. Там тебе не шукатимуть.

– Мене? – я знову вiдчув холод, згорбився й обiйняв себе за плечi. – А ти?

– Антончику, – тато опустив голову. – Мама не переживе, якщо ми обоє зникнемо. У неї й так