Джефф Вандермеєр - Замирення

У Нуль-зоні, таємничому дикому куточку, де стільки нерозгаданих таємниць, — зима. Тридцять років поспіль експедиція за експедицією зазнають поразки, безсилі пізнати її секрети. Нуль-зона дедалі розширюється, і Південний Округ, організація, яка створена для її дослідження, зазнає краху, намагаючись розрубати цей гордіїв вузол. Нарешті остання відчайдушна команда перетинає межу, прагнучи досягти віддаленого острова, на якому, ймовірно, знайде відповіді, які шукає. Якщо вона зазнає невдачі, зовнішньому світу загрожуватиме небезпека. «Замирення» підводить до з’ясування обставин появи Нуль-зони, причин цього катаклізму. Хто із дослідників найближче підійшов до розуміння Нуль-зони, і кого вона зруйнувала? В останній частині трилогії Джеффа Вандермеєра «Південний Округ» таємниця Нуль-зони має бути розкрита, але наслідки можуть бути невідворотними і жахливими.

ПРО ТРИЛОГІЮ «ПІВДЕННИЙ ОКРУГ»

«Мороз по шкірі».

— Джулі Босман, The New York Times

«Вандермеєр майстерно нагнітає атмосферу і метафізичного жаху, і нутряної, фізіологічної напруги… „Знищення“ — це роман, де факти підриваються і піддаються сумніву майже щокроку. Це про науку, яка не думає, але відчуває, скоріше, ніж про ту науку, яка може з певністю сказати про цей світ… Винахідливо і геніально».

— Лаура Міллер, Salon

«Блискуче моторошно, старомодний готичний роман жахіть, дію якого поміщено не в таке вже й віддалене майбутнє. Прекрасне щипання нервів, яке просто виносить мозок».

— Сара Склярофф, The Washington Post

«Захопливе читання — повірте нам».

— Тара Ванда Мерріґан, GQ

«Якщо Дж. Дж. Абрамс — це численні стилізовані оповіді про тіньові організації та наукове чаклунство, що вбивають вас одним махом, то „Знищення“ більше схоже на одкровення. Вандермеєр відшліфовує шар повсякдення та дає вам таке уявлення про світ, де наука справді тягнеться далеко за межі нашого знання — іноді туди, де ми вже ніколи не будемо тими самими… „Знищення“ примушує вас знову повірити у наукові таємниці».

— Анналі Невітц, іо9[1]

«|Я| проковтнув цей твір менше ніж за день, — знаючи, що це — щось дивовижне, незвичне, розумне… — і разом з цим цілком фантастична книга.»

— Джейсон Шинан, National Public Radio

«А найбільше лякає тут дослідження… людського серця: лякає тим, наскільки ми буваємо нечесні одне з одним і з собою».

— Джерід Бленд, The Globe and Mail (Торонто)

«Фанати серіалу „Загублені“… ось ще один серіал для вас».

— Моллі Дрісколл, The Christian Science Monitor

«Що вас лякає? На думку психологів, наша найпоширеніша фобія — страх падіння. Джефф Вандермеєр у „Знищенні“ показує це бездонне жахіття… Вандермеєр поєднує страхітливу складову в книзі з найрівномірнішою майстерністю, з найвитонченішою грацією. Його проза робить моторошне прекрасним».

— Нізі Шоул, The Seattle Times

«Більшість видів флори і фауни здаються знайомими та близькими, але найбільше захоплює опис кривавої бійні та різанини, яку так вільно описує Вандермеєр. Він створив науково-фантастичну оповідь про світ, який так нагадує той, в якому ми живемо».

— Джон Доміні, The Miami Herald

«Знищення» викликає відчуття, схоже на науково-фантастичний жах «Чужого»… Це і дратує, і жахає, і заворожує.

— Кевін Нґуєн, Grantland[2]

«У більшості творів Джеффа Вандермеєра відчувається якесь сяйво, що вихоплюється з-під оболонки слів. Тут, у „Знищенні“, воно проникає теплим палахкотінням і розжаренням. Це один з найпрекрасніших і найбільш сліпучих книг майстра пера».

— Пітер Страуб, автор «Загубленого хлопчика, загубленої дівчинки»

«Оригінально і прекрасно, чудно і чудово».

— Воррен Елліс

«Напружений і разючий, до морозу по шкірі, психологічний трилер про експедиції та дивовижі серед нас. Трохи Кубрика, більше — Лавкрафта, — роман будується на нестерпній напрузі та клаустрофобному страху, який довго після цього триває. Обожнюю».

— Лорін Б’юкес, авторка «Осяйних дівчат»

«Разюча книга… Викликає одержимість на привидів, і ці привиди переслідують».

— Келлі Лінк, авторка «Магії для початківців»

Джефф Вандермеер

Замирення

Книга третя трилогії

ПІВДЕННИЙ ОКРУГ

Присвячується Енн

X. ДИРЕКТОРКА, ДВАНАДЦЯТА ЕКСПЕДИЦІЯ

От не дістати, бо ж воно задалеко від тебе, оте шаління, шумовиння буруна, отой гострий дух моря, шугання чайок навперехресне, їхні зненацькі різкі крики. Звичайний-пересічний день у Нуль-зоні, надзвичайно-непересічний день — день твоєї смерті — й ось ти стоїш, приперта до піщаного валу, напівзахищеного облупленим муром. Тепле сонце світить тобі у вічі, а згори нависає запаморочливе видиво маяка, що дедалі нижче перехняблюється у свою власну тінь. Небо таке потужно-яскраве, що ніяк не прозирнути, а що там, за тією блакитною його тюрмою. Липучий пісок блискоче навхрест через рану на твоєму чолі; ядуче глотто-голосо-щілинне щось заповнює тобі рот і дрипцяє назовні.

Почуваєшся німою і розбитою, але зринає в тобі й чудне полегшення, впереміш із жалем: пройти такий довгий шлях, зупинитися отут, не відаючи, як воно все обернеться, і все ж таки… до спочинку. Дійти до спочинку. Нарешті. Усе, що тобі планувалося там, іще поза межами Південного Округу, болісний, постійний страх невдачі а чи й гіршого чогось, його ціна… і все це скрапує в пісок поруч тебе жорствоподібними багряними перлинами.

Довколишній краєвид накочується на тебе, кучерявиться й ззаду, зусебіч розглядаючи тебе; місцями він то розбухає, то скручується, то маліє до розмірів вістря шпильки, а тоді візьме та й знову повернеться у фокус. Та й слух у тебе вже не той, що був: ослаб, як і вся твоя рівновага. І все-таки до тебе прибуває оця неможлива річ: чарівницька штука голосу, що зринає з краєвиду, та ще навіяність якихось очей, котрі дивляться на тебе. Вишіптується знайоме запитання: «Є лад у твоєму домі?» Але ти гадаєш: хоч би хто отак-о випитував щось у тебе, то є незнайома тобі людина, і ти нехтуєш те запитання — тобі не до вподоби: чого це хтось має стукати в мої двері?

Плече, після тієї сутички у вежі, пульсує все гірше. Та рана виказала тебе, змусила вискочити у той палючий блакитний простір, хоч як тобі туди не хотілося. Якесь спілкування, якийсь спусковий гачок поміж раною і тим полум’ям, що протанцювало до тебе понад очеретами, ось що зрадило твою суверенність. Твій дім рідко бував у такому безладді, одначе ти знаєш: хоч би чим воно було, оте, що залишить тебе за кілька хвилин, за ним іще зволікатиме-чигатиме й щось інше. Твоє розчинення у цьому небі, в цій землі, у цих водах тут аж ніяк не забезпечить тобі смерті.

Якась тінь уливається в тінь маяка.

Небавом до тебе долинає хрусь-хрусь черевиків по жорстві, і ти, не втямивши, що воно таке, кричиш: «Я тебе знищу! Знищу!» — і на всі боки роздаєш удари, аж поки до тебе доходить, що ота проява, яка вклякла перед тобою навколінці, є зовсім не та особа, якій