Джефф Вандермеєр - Замирення

— Це ж я, біолог!

«Це ж ти». Просто біолог. Просто твоя зброя, яку ти жбурнула, мов виклик, супроти мурів Нуль-зони.

Вона тебе підтримує, вливає воду тобі в рот і витирає кров, яку ти викашлюєш.

— А де топограф? — питаєш ти.

— Там, в основному таборі, — відповідає вона тобі.

— Побоялася прийти сюди з тобою? (Боїться біологині, боїться пелюсток полум’я, достоту, як і ти.) Таке собі забарне полум’я, вогник-блукалець, що пливе понад болотами, понад дюнами, пливе та й пливе, мов щось геть не людське, а вільне й плавуче.

Гіпнотична сугестія мала б заспокоїти її, навіть якби допомагала ніскілечки не краще за приємну колискову.

Розмова розмотується-сотається клубочком, а ти знай затинаєшся й губиш її нитку. Бовкаєш щось таке, чого й не думала казати, силкуючись лишатися в рямцях офіційної своєї характеристики — тієї особи, якою знає тебе біологиня, такої креатури, котру ти сама й створила для неї. Можливо, нині воно й не до дотримання розподілених ролей, але ж роль залишається, і її якось та треба грати.

Вона тебе гудить, а ти її засуджувати не смієш.

— Якщо це катастрофа, то саме ти посприяла, щоб вона скоїлася. Ти просто запанікувала — й здалася! (Неправда! Ти ніколи не здавалася, але все одно киваєш згідливо головою, пригадуючи безліч помилок, яких ти тільки припустилася.) Так, так, я це завважила. Тільки мала б з’ясувати це ще раніше — що ти змінилася. (Таки правда.) Я мала б відіслати тебе назад, до кордону. (Брехня.) Я не повинна була спускатися туди разом з антропологинею. (Ні, не так, зовсім ні. Ти ж не мала вибору, відколи та вислизнула з базового табору, заповзявшись випробувати себе.)

Ти викашлюєш більше й більше крові, але наразі навряд чи це щось важить.

— Який вигляд має той кордон?

Дитяче запитання. Запитання, на яке безглуздою була б хоч би й яка відповідь. Не існує ж бо нічого, крім кордону. Але й кордону немає.

Я скажу тобі, коли дістанусь туди.

— Що ж насправді станеться, коли ми його перетнемо?

Зовсім не те, чого б ти могла сподіватися.

— Що ти приховала від нас про Нуль-зону?

Нічого такого, що вам посприяло б. Анічого такого.

Сонце розпливлося бляклим кружалом, а біологинин голос ниткою то висотується назовні, то ховається, пісок холодний і водночас гарячий у твоїй зціпленій правиці. Біль, що знай повертається нападами, атакує кожну пару мікросекунд, такий присутній, що його там навіть уже й немає.

Зрештою визнаєш, що ти втратила здатність розмовляти. Але ти все так само там стовбичиш, притлумлена й далека, от ніби ти дитинка, що простяглася на ковдрі, серед оцього самого пляжу, насунувши капелюшка собі на очі. Уколисана в дрімоту невгавним наростанням шуму води й морських леготів, урівноважуючи спеку, що брижами перехлюпується по тобі, заповнює твої руки-ноги. Вітер у твоїх косах є відчуттям, таким віддаленим, як шелест рослин, що попробивалися з головоподібної скелі.

— Вибач, але я мушу зробити оце, — каже тобі біологиня, от ніби вона певна, що ти й досі спроможна її чути. — Іншого вибору немає.

Ти відчуваєш, як тягнуть-сіпають твою шкіру, бачиш коротку рису надрізу: то біологиня бере пробу з твого інфікованого плеча. Із якоїсь далекої-далекої та неподоланної відстані тебе сягають, обшукуючи, руки: то так біологиня перебирає кишені твоєї куртки. Знаходить твого щоденника. Натрапляє на твого патетичного листа. Що ж вона зробить із цими речами? Можливо, взагалі нічого.

Мо’, просто викине листа в море, а з ним і стрілячку. А решту свого життя збуде, чого доброго, вивчаючи твої записи.

Вона все ще говорить.

— Не знаю, що й сказати тобі. Я сердита. І налякана. Ти затягла нас сюди, а ти ж мала нагоду розповісти мені все, що знаєш, — і не зробила цього. Бо й не хотіла. Сказала б я тобі: «Спочивай у мирі!» — але навряд чи ти цього захочеш.

І тоді вона зникла, й ти за нею тужиш, за тією ваготою людської істоти поруч тебе, за перекрученим благословенням тих слів, але довго тобі за нею не тужиться, бо ти й далі блякнеш, зливаєшся з ландшафтом, мов який нескірливий привид, і ти спроможна розчути ніжну, тиху музику вдалині, й щось таке, що шепотіло до тебе досі, зашепотіло знову, й ось ти вже розчиняєшся у вітрі. Якийсь нетутешній погляд приблизнючився до тебе, і ти залюбки сплутала б його з атомами повітря, коли б не видавався він якимсь зосередженим, цілеспрямованим. І ще й радісним?

Тебе підносить угору, несе понад тихомирними озерами, ще вище понад болотами, що мерехтять зелено-блискотливими відбитками супроти моря й узбережжя, залитих призахідним сонцем… аби тільки обкрутнути й пригнати до материка з його кипарисами й темноводдям. А тоді різко круть! І знову в небо, цілячи мною в сонце з його вихилясами й кружляннями, а потім штовх у вільне падіння, обернувши тобі голову до землі: повитріщайся, як вона, туго нап’ята понад тими прудкими блискітками та забарною хвилею очеретів, мчить на тебе! А що, як ти уздриш там зраненого Лоурі, єдиного, хто вижив у першій експедиції, як він повзе до безпеки кордону? Але замість нього бачиш лише біологиню, що плуганить назад стежкою, яку вже сповивають сутінки… а ген далі дожидає, пригнічена та зарюмсана, змінена психологиня з попередньої, одинадцятої експедиції. Твоя провина велика, як і будь-чия, твоя вина… неспокутна — й непростима.

Вертаючись назад, описуєш дугу, й маяк швидко зближується з тобою. Повітря тремтить, пробиваючись обабіч, з-поза маяка, а тоді перетворюється, знай дошукуючись, вічно збираючи зразки, злітаючи високо вгору, аби тільки знову шугонути додолу, й зрештою вигинаючись подобою знака запитання, щоб ти спромоглася усвідкувати свої власні жертвоприносини: сповита отам примара, з якої витікає світло. Що за печальна постать отам заснула, розчиняючись — отам? Зелене полум’я, знак жалю, шанс. Ти все ще ширяєш? Досі ще помираєш — чи вже й померла? Тобі вже не сказати…

Але те шепотіння ще не впоралося з тобою.

Ти не там, долі.

Ти тут, нагорі.

І допит усе ще триває.

Знов і знов повторюючись, аж поки даси відповідь на кожне запитання.

Частина I

СВІТЛО НА МЕЖІ

1. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

Зняв устаткування з лінзи й протер її. Полагодив водогін у садку. Невеличкий ремонт хвіртки. Виставив-виклав у належному порядку лопати й всяке знаряддя у повітці. Візит НСБ. Придбати фарбу для належного вигляду маяка за дня — чорну,