Артем Чапай - Червона зона

– Нi. Фактична.

– Вiтрянi гори…

– Це район, – перебив блеквотер. – Вулиця?

– Вулиця Вiтрянi Гори. Так називається.

Блеквотер опустив погляд i простукав пальцями по екрану перед собою.

– Ага. Є така. Далi.

– Сiмнадцять, квартира п'ятдесят п'ять. Кiмната 3-Б.

Блеквотер бiльше не пiдняв на мене погляду.

Ззаду менi на голову надягли мiшок. Мої руки рiзко закрутили назад, i я вiдчув, як у зап'ястки врiзається теплий тупий край твердої стрiчки, здається, то був пластик, не метал, бiльше я не встиг вiдчути, бо мене потягли. Мене не били: обидвi мої руки мiцно схопили вище лiктiв, я вiдчував бiль вiд стискання. Здається, тi, що що йшли з бокiв, обоє були на голову вищi за мене, так вiдчувалося з того, як вони тримали мене за руки, затиснувши мiж собою. Мої ноги самi рухалися з потрiбною швидкiстю: ми вже йшли, перш нiж я встиг злякатися. Я не почув шуму вулицi. Мою голову пригнули, а одну ногу пiдняли, щоб я не зашпортався, i от ми всерединi, я вiдчув легке рипiння шкiри пiд собою, потiм тихе муркотiння якiсного двигуна, i з того, як я сидiв, вiдчувалося, що стеля високо, можливо, то був мiкроавтобус, так здавалось i за звучанням двигуна. Тi, що вели, сiли поруч, затисли мене з обох бокiв, i ми поїхали.

D-05

Цi прощальнi п'ятсот слiв я пишу на свободi. Вiльна людина на вiльному ринку.

– Вiтаю з Успiхом, – сказав мiстер Ворнер.

Вiн навiть продав права на екранiзацiю. Коли ми пiдписували контракт, я вказав, щоб аванс перевели на iм'я Катерини Цюцюри. Я довго думав i вирiшив, що так буде найпевніше і найправильнiше.

З мене мали вирахувати за утримання в D-зонi. Я вказав, щоб решту роялтi переводили батькам. Мiстер Ворнер, почувши це прохання, пiдняв брови. Його короткi брови нагадували свiтло-пшеничнi кущики на засмаглому тлi. В яскраво-синiх немовлячих очах була насмiшка.

– Так надiйнiше, – сказав я. – Вони кредити виплачують.

– А ти, dear boy?

– Батьки подбають.

– Досi я не помiчав, що ти такий старомодний, – усмiхнувся мiстер Ворнер.

Я промовчав. Батьки не знали, що мене тримали в D-зонi як пiдозрюваного ворога свободи (пiдприємництва). Про таке не повiдомляють. Я давно зник. Батьки давно мене оплакали. Це все спрощує. Частково.

Мiстер Ворнер утримував брови пiднятими й губи розтягнутими. Його зуби бiлiли на засмагло-коричневому тлi, губи зливалися кольором iз рештою обличчя. Ворнер почекав, а коли я нiчого не сказав, змiнив вираз i знизав плечима.

Заводячи мене до кiмнати вибуття, блеквотер Микола став навитяжку.

– Документи виписанi, – вiн показав на вiкно з куленепробивного пластику, за яким сидiв черговий блеквотер.

Я рушив туди. Широке пластикове пiдвiконня було на зручнiй висотi, я сперся об нього обома лiктями.

– Зачекайте хвилинку, – сказав черговий, – Нiк принесе вашi речi.

– Не треба.

– Це порядок, – втрутився Микола.

Я обернувся. Микола усмiхався менi.

– Хоча, – я показав на свої досi розшнурованi гiвнодави. – Шнурки ж то потрiбнi.

Микола блиснув золотою коронкою й кивнув. У його очах я побачив нiжнiсть.

– Посидьте тут, – Микола вказав на глибоке м'яке крiсло бiля круглого столика зi скляною кришкою. – Журнали поки погортайте.

– А можна папiр i ручку?

– Так-так, – Микола заметушився. – Ви сiдайте, сiдайте.

Микола роззирнувся по кiмнатi, пiдiйшов до чергового, й той крiзь проріз у пластику передав аркуш А4 й ручку. Микола простягнув їх менi:

– Ви ж тепер письменник.

– Та яке, – я мусив пiдвестися з глибокого крісла, щоб Миколi не довелося нахилятися так, нiби вклоняється. – Я просто написав книжку. Треба закiнчити.

– Я зараз.

Микола вийшов, а я нахилився у крiслi, щоб дiстати до низького столика, й написав цю сторiнку. Як бонус.

Хто б мiг подумати, що зрештою так складеться. Все-таки у нас велике суспiльство, в якому кожен може досягти Успiху.