Марина та Сергій Дяченко - Печера

відсотків усіх можливих телевізорів працюють саме на «четвірці».

— Ми в ефірі, — сказав Сава так само неголосно.

На екранах розгорталася заставка передачі «Портал». Вона з’явилася саме тоді, коли й мала з’явитися; мільйони глядачів сидять зараз у кріслах і чекають… чого? Оглядової екскурсії по театрах столиці? Щоб, подивившись п’ять хвилин, роздратовано перемкнути на інший канал?

Шістдесят вісім відсотків. Оце рейтинг.

— Усе, — сказав Сава.

На екрані, на тлі закритої завіси, завис нашвидкуруч виготовлений титр: «В. Скрой. «Перша ніч».

— Поїхали, — сказав Сава задоволено. — За хронометром дві години двадцять три хвилини… Задавимо новини на фіг. І правильно, кому вони потрібні?

— Помовч, — сказала Паула пошепки.

Титр усе ще висів.

У Паули раптом засльозилися очі. Заболіли, ніби в них сипнули піску. Вона замружилась — і в темряві, в якій опинилася, почула музику.

Грізну й шляхетну. Стражденну, проте і в стражданні сповнену гідності. Музику, при перших же звуках якої ніздрі її згадали запах оксамиту, руки — дерево підлокітників, тіло — нервове тремтіння…

І Тритан ще ж був живий.

Паула здригнулася й розплющила очі.

Титр пропав. Завіса почала розходитись; посеред сцени стояла спиною до глядача людина в чорному, з канчуком в опущеній руці.

…Зелена трава мчить назустріч ромашкам. Падає літак, повітряна яма, запаморочення…

— Пауло, ти чого? — Сава взяв її за плече.

Він злякався. Він справді злякався, цікаво, чого — непритомності? Істерики? Розриву серця?

— Не займай її, — глухо сказав Кович.

На чорному заднику далекої сцени ожили на мить мерехтливі зарості зеленуватих лишайників. Навіть у запису чути було, як там, у театрі, в далекому позавчора, охнули, здригнувшись, люди.

— Тритане, — сказала Паула, дивлячись на червоний вогник працюючого магнітофона. — Я, можливо… пробач, будь ласка.

Цифри рейтингу в правому верхньому кутку стрибали, мов божевільні. Різка хвиля спаду. І знову хвиля наростання.

Десь там, назовні, клацали перемикачі програм. Дзвонили телефони; люди здивовано перезиралися, хтось забирав од екранів дітей, хтось у паніці вимикав телевізор, боячись збожеволіти. Люди не витримували; тепер рейтинг весь час падав. Шістдесят, п’ятдесят вісім, п’ятдесят…

На екранах бенкетували гості в князівському палаці. Після бенкету Паула пам’ятала — буде перша лірична сцена.

— Добре знято, — хрипко сказав Кович.

Паула здригнулася — до цього він стояв так тихо й байдуже, що вона встигла забути про його присутність.

— Добре знято… — повторив Раман, з трудом випрямляючись, жестом сліпого намацуючи перед собою спинку крісла. — Молодець… Саво…

Рейтинг заклинило десь на рівні сорока. Немислимий, треба сказати, рейтинг для скромної передачі про театр…

Десь у переглядовій номер дев’ять зневірився й упав у крісло змучений, пійманий у пастку Розганяй. Може, йому вистачить розуму ввімкнути екран на рідному каналі, щоб побачити СВОЮ ВЛАСНУ передачу?..

Ефірники глушили каву і вдихали сигаретний дим. У такий спосіб вони можуть згаяти не одну годину — бо ж чергує, як вони думають, Славек…

Вистава йшла, як ішла. Троє людей у замкнутому просторі дивились на екран, і з кожною секундою ставало зрозуміліше, що в той, тепер уже далекий день камера перевершила свої скромні можливості. Камера стелилася, притискалася до підлоги, злітала вгору, заглядаючи в обличчя збентеженого хлопця, ловлячи відблиски в зіницях попелястоволосої дівчини… Наїжджаючи на обличчя й миттю відскакуючи назад, щоб одразу ж схопити в поле зору всю сцену, — камера стала таємним учасником спектаклю. Паулі на мить стало шкода, що Сава, одноосібний автор цієї чудової телеверсії, відтепер змушений буде знімати красуньок на пляжі…

Вона озйрнулася на оператора. Сава не помітив її погляду.

Сава сидів, нахилившись уперед, у широко розплющених очах відбивались палаючі екрани, і тому очі здавалися фасеточними, наче в бабки.

— Саво…

Заморгали вогники на переговорному пульті. Паула, весь час приховано чекаючи цього моменту, здригнулась; у ту ж секунду щосили заголосив телефон.

— Не відповідай, — навіщось сказав Кович.

У ту ж саму секунду здригнулися ручки на вхідних дверях. Хтось дерся з того боку — звуку не було, був ледь помітний струс, але Паула знала, що змусити здригнутися двері апаратної може тільки скажений буйвіл.

Той, хто дерся… а скоріше за все, їх було кілька. Ті, що дерлися, ще мали надію відчинити двері, ввірватися, перекидаючи стільці, і в гарячковому пориві ввімкнути аварійний магнітофон, щоб той виніс на мільйон екранів гарненьку аварійну заставку з метеликами, пташками та квітами. Щоб жилавий Славек та орда кавоманів зберегли примарну надію втриматися на робочих місцях…

А може, вони ні на що таке не сподівалися. А просто билися в двері, як муха в шибку, — від розпачу, люті, здивування…

— Живлення, — сказала Паула самими губами.

Сава, не відриваючись од екрана, встав і боком, наче краб, ковзнув кудись убік, за пульт. Сухо, врочисто клацнув рубильник, екрани моргнули й засвітилися знову, а на підлогу до Паулиних ніг відскочила свинцева печатка на дротинці.

Цю студію будували з урахуванням землетрусу. Назовні може бушувати пожежа — тут, усередині, у відрізаній од світу рубці, працювало автономне джерело живлення. Аварійне джерело, на винятковий випадок — хоч ті, хто будував студію, щиро розраховували, що такого випадку не буде ніколи…

Вони помилилися.

Вони двічі помилилися, законослухняні проектанти студії. Вони не передбачили механізму обрубування ефіру ззовні. Вони не чекали ситуації, за якої самодіяльність четвертого каналу можна буде зупинити, тільки повністю вирубивши телевежу.

І Паулине щастя, що серед людей, знайомих з аварійними механізмами, був і такий собі оператор Сава.

— Авантюристи, — так само глухо сказав Кович.

Автоматично ввімкнувся вентилятор. У маленькій закупореній кімнатці ставало душно.

Двері тряслись — як і раніше беззвучно.

Десь там надривалися телефони. Смикався, мов у лихоманці, генеральний адміністратор телекомпанії; величезна маса чиновників смикалася, приймаючи розгнівані, здивовані, вдячні дзвінки прикипілих до телевізорів громадян. «Завдяки панові Мирелю ми…»

Цікаво, подумала Паула, а Розганяя вже знайшли?

І засміялась.

Сава ніяк не відреагував на її сміх, а Кович здригнувся. Перевів погляд на екран, де розгойдувалася на високій гойдалці попелястоволоса дівчина Ліца; потягся до телефону, Паула навіть злякалася — кому?!

Гудки тяглися довго. Навіть Паула чула їх, ці гудки; Кович не поспішав переривати зв’язок.

— Увімкни телевізор.

Паулі здавалося, що слухавка в Раманових руках схлипує.

— Увімкни четвертий канал. Негайно.

Пауза. На обличчі Ковича лежало синювате світло екранів; воно здавалося неможливо старим, це обличчя, однак уперше за час їхнього знайомства Паула побачила на ньому холодний відблиск шляхетності.

— От бачиш, Ліцо… Ти прекрасна.

І поклав слухавку.

І випростався, насилу розгинаючи плечі; Паулі захотілося підійти й стати поруч. І вона зробила, як хотілося.

— Негайно припиніть мовлення і відчиніть двері.

Один з темних досі екранів світився чорно-білим, з перешкодами;