Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

Ти опинився не в той час і не в тому місці, Яремо... Шкода, але таке трапляється. Розумію, умови тут не найкращі, але я накажу годувати тебе як годиться.

— Яка великодушність, братику... Мамуньо вже

знає, що її молодшого сина кинули у каземати за наказом старшого?

— Не прикривайся матусиною спідницею! — вибухнув старший брат. — За кілька годин до твоєї появи до мого намету прослизнув перевертень, якого я мало не підстрелив! І потім прибігаєш ти! Ніхто не вірить у такі збіги, брате, ніхто! Чи знову годуватимеш мене бриднями про те, що Орден поза політикою?

— Якби по твою душу справді прийшов сіроманець, ти б уже в домовині спочивав.

— Не сперечаюся, — охоче погодився Яків. — Мене встигли попередити про можливий замах. Знаю, що то був не ти, але напад остаточно довів, що грамота Хмельницького була помилкою. Я виправлю її.

— Що ти верзеш, Якове?

— Я підтримаю вотум недовіри, — мовив новий гетьман. — Це те, що я маю зробити. Те, чого чекають обидві ради. Те, чого прагнуть прості люди. Своїм першим гетьманським наказом я не розчарую їх.

— Господи Боже! Що за маячня? — Ярема не вірив, що перед ним стоїть рідний брат, син характерника. — Тобі чудово відомо, що Орден ніколи не влаштовував замахів на гетьманів чи кандидатів!

— Раніше не влаштовував, — виправив Яків. — А зараз, коли Орден у відчаї через утрату сили та впливу... Бозна, що на думці у проклятих шаленців.

— Не кажи так, наче ти віриш у це! Твій дід — сіроманець із Ради Сімох осавул. Твій батько був сіроманцем. І я ношу три клямри.

— Чи вірю я? — перепитав Яків. — Неважливо, у що вірю я, брате. Важливо, у що вірить моя держава.

— Залиш патетику для промов! Я знаю тебе, відколи ти перед дзеркалом прищі чавив.

Яків посміхнувся.

— Гарні були часи. Шкода, я того не розумів, натомість прагнув швидше подорослішати.

— Якове, — характерник зібрався з думками. — Ти знаєш, що Орден тут не винен. Ти маєш право вето. Скористайся ним! Не тому, що я прошу, а тому, що країна на порозі війни, справжньої війни! Я на власні очі бачив загони османів. Я особисто допитував їхніх офіцерів. Я слухав їхні плани на Тавриду. Додай одночасне вторгнення зі Сходу, і Гетьманат зазнає поразки! Дозволь нам захищати країну.

— Ти ще докоряєш мені патетикою? Ха! — Яків наблизився до ґрат упритул. — Колись я просив тебе про допомогу. Десь півроку тому, якщо пам'ять не зраджує. Пригадуєш свою відповідь?

Так от у чому причина.

— Он воно що! Дрібна помста, — Ярема відступив і окинув брата новим поглядом. — Уперше в житті хтось посмів образити Якова відмовою!

— Отже, пригадуєш.

— Не вірю. Ти мудріший за це. Ти вищий за це. Навіщо...

— Велика влада вимагає великих жертв, — перебив Яків. — Бачиш, Яремо, знайшлися інші люди. Ті, що допомогли мені здобути перемогу. Вони зробили це за умови, що я не перешкоджатиму знищенню Ордена. Іронічно, чи не так? Ви могли допомогти замість них, коли я просив... І тоді б Орден розквітнув. Але ви самі привели його до загибелі, і я не збираюся вас рятувати.

— Не нас рятуй, а країну, телепню! — Ярема схопився за голову. І цьому зарозумілому дурню завтра дадуть булаву верховного гетьмана! — Дозволь нам допомогти!

— А що заважало допомогти раніше, Яремо? Пиха? Гордість? Ось куди вона тебе привела, — Яків махнув ліхтарем біля стін. — Думаєш, мені приємно? Ні! Але ти сам винен. Ти завжди заздрив мені. Я — старший, розумніший, успішніший... Вся увага і повага завжди були в мене. Коли ж я вперше звертаюся з проханням — найважливішим проханням у житті, Яремо — ти вирішуєш самоствердитися. Було приємно відмовити тому, кому заздрив усе життя. Чи не так?

— Ти сказився... Мені й на думку не спадало заздрити тобі! — характерник у розпачі ударив по ґратах, Яків відсахнувся.

— Я думаю інакше.

— Братику! — Ярема поспіхом шукав слова, аби достукатися до чужої людини, що доводилася йому кревним родичем. — Булава твоя. То думай як гетьман! Тебе попереджають про війну, а ти зводиш особисті рахунки.

— Так, булава моя, — погодився старший брат. — Тому робитиму, що вважаю за потрібне. Віддячу тим, хто допоміг мені... Я тримаю своє слово.

Він розвернувся та додав:

— Накажу, аби до раціону додали пристойного вина. Тобі доведеться тут трохи пожити. Але не бійся! З тобою все буде гаразд. Я не забуваю про рідних... Навіть якщо вони зрадили мене.

Заскреготали засуви.

— До дідька вино, Якове! Прошу, зупинись! Послухай! Низька стеля ковтала лемент.

— Не роби цього! Не знищуй Орден!

Господи Боже, знаю, я грішний. Я втратив віру. Пробач! Єдине моє прохання — дозволь достукатися до братового серця. Прошу. Допоможи.

— Хоч раз у житті послухай мене! Не знищуй нас! Не знищуй!

Двері зачинилися і запала глуха тиша.

***

— Вони готуються вбивати нас.

Його слухали без жодного зауваження; на превеликий подив Северина, після розповіді осавули зберігали спокій.

— Отже, маємо цілу мережу навчених вігілантів, які розраховують на гетьманську підтримку, — резюмував Данилишин — як завжди, у каптурі. — Я казав і повторюю знову: наші докази всім до сраки. Папірець Тиміша розірвуть, а нас кинуть у катакомби.

— Не згоден, — заперечив осавула скарбничих Панько. — Ми наведемо неспростовні факти змови Таємної Варти та Православної церкви проти Ордену. Мається кілька документів від Кривденка особисто. Все зібрано, все впорядковано — будь-який суд визнає нашу правду. Ніхто не переступить через такі докази! Юхим і Симеон зайшли занадто далеко, і моя доповідь розкриє очі всім присутнім!

— Якщо не змусить їх заснути, — буркнув Данилишин.

— Розгорнута брудна кампанія, що цілеспрямовано нищила нашу репутацію! — не звернув уваги Панько. — Гетьман ветує рішення, адже загальновідомо, що єдина умова грамоти Хмельницького — державна зрада! Цю умову не виконано. Вони не зможуть нас безпідставно звинуватити!

Данилишин зневажливо покрутив рукою та закурив свій смердючий тютюн.

— Та ще й Яків, мій старший онук, — пробасив Яровий із посмішкою. — Башковитий хлопець! Він не завдасть нам шкоди.

— Я чула зовсім інші слова з його вуст, — зауважила Забіла. — Мені він видається щирим ворогом.

—