Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

пеньки викорчуємо, це той ще клопіт, у них коріння товстезне, густе, довге, завжди розгалужується так, що копати доводиться цілий день... Але ми викорчуємо їх! — старшина сплюнув. — У ямах розпалимо багаття, нехай прогорить гарненько, ґрунт вичистить, потім святою водою загасимо і це все камінням впереміш із піском завалимо, аби тут жодна бісова рослина не проклюнулася.

Дуб Ольги Чорнововк похитнувся, але не піддався.

Його вдарили раз, другий, та дуб уперто стояв.

— Підпиляйте ще! — наказав старшина та продовжив: — А самі стовбури, гілля та листя порубаємо та спалимо біля церкви, робиться це виключно біля святого місця у присутності священника. Сам розумієш, справа нечиста. Навіть вугілля доведеться спалювати вдруге.

Другий дуб зі звуком, що нагадував плач, похилився та впав по інший бік від першого. Трохиму стало так зле, що він сам ледь не впав слідом.

— Оце справа! Збирайтеся до корчми, — бадьорий старшина витягнув з кишені папірець та повернувся до Трохима. — Слухай, ти часом не знаєш якогось Непий... Непийводу, га? Він із цього села.

Серце Трохима тьохнуло. Чому? Чому його сковував страх перед цими людьми з білими хрестами, чому він дозволив їм зрубати родинні дерева, чому боявся їхніх питань?

— А що вам до нього? — спитав напрочуд високим голосом.

— Та наші мають до нього кілька питань...

— Непийвода поїхав кілька тижнів тому і не повертався, — збрехав Трохим та подумки вилаяв себе за цю дурість.

— Так і знав! Ще одне курвисько злякалося, — старшина поклав папірець назад до кишені. — Отак ми землю від них очистимо. Ха!

Трохим закашлявся.

— А вдовиці гарні у вашому селі є?

— То вам краще у корчмі спитати...

— Татку, — почувся за спиною голосок.

Трохим з утіхою побачив за огорожею Оксану. Дочка зиркала на спиляні дуби та тупцювала на місці. Аби лише не сказала нічого зайвого...

— Мати вечеряти кличуть!

Розумничка.

— Вечеря — то святе, — посміхнувся старшина. — Ми зараз теж помолимося і за вечерю. Смачного.

— Дякую...

Спину пронизував листопадовий вітер. Погляд тягнуло до двох величних дубів, що полягли між інших мертвих.

Вибачте, дядю й тьотю... Вибач, Северине! Я негідний, я страхополох, не зробив нічого, аби вберегти, тепер воно на моїй совісті до кінця днів, я...

— Тату! Ти йдеш?

Оксана переступала з ноги на ногу. Сутеніло, а вона з дитинства боялася цвинтарів і сама ніколи не наважувалася вийти за огорожу. Трохим обернувся до доньки, важко ковтнув підступний клубок у горлі й відповів:

— Я йду.

***