Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

не впадуть, ми звідси ні ногою, Христом-Богом клянуся!

Хорти засопіли та прискорили темпи робіт.

— Ось так! Обіцянка та погроза, погроза та обіцянка. Всі божі створіння так керуються, — пояснив старшина, але Трохим не слухав його.

Дві доби тому посеред ночі хтось постукав у двері хати. Дарка прокинулася першою, перелякалася, розбудила його. Хто там глибокої ночі? Трохим озброївся коцюрбою, глянув у вікно та впізнав Шарканя.

За дверима чекав Северин.

— Вибач за вторгнення.

Характерник у місячному сяйві наче постарів років на десять: нові пасма сивини, запалі очі, прорізане зморшками чоло. Стороння людина не повірила б, що цьому втомленому чоловіку немає й двадцяти п'яти років.

— Северине! — Трохим вийшов на ґанок. — Що сталося?

— Лихо сталося.

Чорнововк повернувся до змиленого Шарканя, який спрагло пив воду, витяг із сакви два чималих мішечки.

— Візьми. Тут шість десятків дукачів, по тридцять у кожному. Золото, срібло, банкноти.

— Нащо стільки? — стривожено перепитав Трохим. — Цілий статок...

— Слухай уважно, — Северин на мить завмер, протер скроні та зосереджено продовжив. — Якщо ти не чув, то Орден тепер поза законом. На нас полюють.

— Пресвята Марія! Що означає полюють?

— Вишукують та вбивають.

Трохим схопився за голову.

— Але навіщо?

— Я дав твою адресу моїй дружині, — Чорнововк пропустив повз вуха питання.

— Ти одружився? — на мить Трохиму здалося, що він

просто спить і бачить химерний сон.

— Так. Її звуть Катрею, — провадив Северин. — Вона з моєю донькою Олею.

— Назвали на честь твоєї мами?

— Вгадав, — посміхнувся характерник утомлено. — Вибач, що турбую, але вона не має близьких родичів поза Орденом, тому я вирішив попросити тебе...

— Авжеж, брате! Не вибачайся!

— Допоможи їм. Треба придбати хатину чи хутір неподалік села — такий, аби в очі не кидався, без сусідів, подалі від людей, але щоб водночас там жити можна було.

Трохим кивнув.

— Маю пару на думці. Зробимо.

— Із господарством допоможи на свій розсуд. Вони житимуть один місяць тут, а потім два місяці в інших місцях... — Северин тицьнув у мішечки. — Чотири десятки дукачів для Катрі та Олі. Два — тобі за турботи й клопоти.

— Не варто, — відповів Трохим. — У мене з грошима все гаразд, твоїй родині підуть усі шістдесят.

— Дякую, брате.

— Северине, всі ті чутки про вас... То правда?

— Неправда, — відказав сіроманець. — Орден став вельми заважати деяким людям. І новий гетьман з цими людьми погодився. Чутки були потрібні, аби нас зненавиділи. Тепер ми поза законом, і мисливці з білими хрестами на одязі, що звуть себе хортами Святого Юрія, йдуть за кожним із нас.

— Господи Боже, — перехрестився Трохим.

— Я тепер злочинець та втікач, брате. Така от історія, — Северин знову потер скроні. — Ще раз вибач за непроханий тягар. Бережи родину... Коли сюди прийдуть хорти та спитають про Чорнововка, відповідай, що багато місяців не бачив, не чув, і взагалі ненавидиш мене, а терпів, бо я погрожував. Зрозуміло?

— Це неправда!

— Неправда, яка захистить тебе. А ти захистиш мою родину. Зробиш?

— Так, Северине. Зроблю.

Раптом на плече характерника всілася сіра ворона та простягнула лапку. Він зняв невелику нотатку і птах полетів.

— Ти справді бачиш, що там написано? — спитав Трохим, зачудовано спостерігаючи за Чорнововком.

— Так, — Северин роздер папірця на дрібне клаптя і втоптав у землю. — Місячного сяйва досить...

— Що сталося?

Обличчя характерника раптом скривилося, наче він ось-ось заплаче.

— Захара вбили.

— Хто? Ті самі хорти?

— Так, вони. То був мій учитель.

Северин затулив обличчя руками. Трохим не знав, що йому сказати — він уперше бачив його таким. Характерник зітхнув, прибрав руки і тріснутим голосом мовив:

— Годі про це. Як почувається мати?

— Їй гірше. Вже нікого не впізнає... Часом бувають просвіти, але ненадовго.

— Шкода це чути. Твій третій ще не народився?

— Ніяк не хоче вибиратися на світ, — ледь посміхнувся у відповідь Трохим. — Мені вже цікаво, хто це такий упертюх — хлопець чи дівчина.

— Або двійня. Чи трійня.

Северин намагався жартувати, але в очах його була туга.

— Брате, тобі треба переночувати. Виглядаєш стомленим. І Шаркань...

Кінь, почувши своє ім'я, нашорошив вуха.

— Забагато справ. Усюди треба встигнути... Мушу їхати, — характерник міцно потис йому руку. — Не знаю, коли побачимося знову. Чи побачимося взагалі. Тому дякую за все, брате. Наше знайомство зробило моє життя кращим... Обійми за мене родину.

— Не смій так прощатися, — спохмурнів Трохим. — Ми ще побачимося!

— Дуже хотілося б, — усміхнувся Северин і нагадав: — Коли прийдуть хорти, бреши без сумнівів. А як буде змога, наглядай і далі за могилами моїх батьків, добре?

— Авжеж!

— Дякую, брате.

Северин поспіхом обійняв його, скочив у сідло і Шаркань поніс характерника в ніч. Ошелешений Трохим стояв ще кілька хвилин, витріщаючись на порожнє подвір'я, аж доки важкі мішечки в руках не повернули його до тями.

Два дні тому він пообіцяв наглядати за дубами... А тепер жодного слова не сказав на їхній захист. Трохиму від сорому пекло у грудях. Боягуз! Ниций, жалюгідний боягуз! Що він скаже дітям, коли вони спитають, де могили двоюрідних діда та баби? Що скаже Северину, коли той навідається знову? Саме тут, під цими дубами, вони зустрілися вперше... Він мав зупинити пиляння чи принаймні спробувати, як це зробив старий наглядач, тоді його совість була б чистою — натомість він стовбичить тут і слухає цього мерзотника, що мало не героєм себе вважає...

— Диви-но! Зараз трісне!

Дуб Ігоря Чорнововка похилився й заскреготів. Хорти з бойовими криками навалилися на нього плечима, і дерево, страхітливо рипнувши, гупнуло на землю. Кілька хрестів накрило густим гіллям. Серце Трохима облилося кров'ю.

— Діжка пива ваша! — заплескав у долоні старшина. — Молодці, хлопці! А тепер допоможіть невдахам.

Переможці заходилися допомагати побратимам, пригніченим поразкою. Добре, що мама цього не бачить... Вона би точно не стояла осторонь.

— Бачиш пеньок? Мерзенний, страхітливо-червоний колір деревини, — зіщулився старшина. — Мати Божа, бридко дивитися! Я коли його розгледів уперше, від переляку мало не обісрався. То ж наче плоть людська! І смердить від нього дивно...

Пилка доїдала другий стовбур.

— Завтра ми повернемося. Кляті