Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Війна на винищення. Гірша за Рокош, — відповів Пилип.

— Без шансів на перемогу, — додала Катря пошепки.

— Проте ми не здамося, — сказав Северин. Не тепер, коли він став батьком.

Вони замовкли та швидко поснули. А Чорнововк курив і думав, куди мчати, що робити, де ховатися. Обов'язково треба сповістити Соломію...

З думкою про відьму залопотіли крила, і перед ним сіла ворона. Виставила лапу та полетіла, як Чорнововк забрав листа.

«Колись ти врятував мене. Тепер відцаю борг. Знай: Ґадра викрила, що ти поневолював кривавою печаткою її підданих. Вона розлючена. Будь обережний по той бік. Ліна»

Мабуть, ображений домовик стримав слово. Ґадра, темна володарка, наймогутніша і найнебезпечніша серед почвар Потойбіччя — ось про кого намагалася повідомити мавка у тому сні, ось чому його останній стрибок завершився арканом тіней...

Северин замислено глянув на скалічений палець, перевів запалені очі на братів та дружину, на маленький згорток, що спав біля її грудей, і тривога водномить зникла. Спокій огорнув характерника. Все недарма.

Не похилившись.

Вони вистоять проти хортів, Варти, церкви, Ґадри та будь-кого іншого.

Не озирнувшись.

Вони не спиняться і не здадуться.

Не опускаючи погляду.

Вони підуть до кінця.

Епілог

На цвинтарі було гамірно.

— Холера! Наче граніт!

Широкі лісорубські пилки зі скреготом вгризалися у тверду деревину.

— Вони залізні чи що?

Кожну пилку тримали по двоє, працювали кілька хвилин, а потім мінялися.

— Хто впорається першим — отримає діжку пива!

Зачаровані обіцянкою, обидві пилки злітали, ризикуючи поламатися. Старшина розсміявся та звернувся до Трохима:

— Головне — правильне заохочення, еге ж?

Трохим не відповів. Німий та незворушний, він спостерігав, як гурт чоловіків у чорних одягах із білими хрестами спилює дуби Чорнововків.

Удень хорти шукали добровольців для допомоги, але жодного помічника у селі не знайшлося — навіть п'яниця Петро відмовився від обіцяного таляра, хоч ніколи не гребував жодним заробітком. Рубати характерницькі дуби? Свят-свят-свят! Навіть дитині відомо, що той, хто їх зачепить, отримає сіроманське прокляття. Якщо воїни Святого Юрія того не бояться, і благодать Господня їх охороняє, то нехай вони тим і займаються. Ніхто з селян навіть подивитися не прийшов.

Ніхто, крім Трохима.

— У кожному селі одне й те саме. Дарма ви цих дерев страхаєтеся, — старшина був охочий потеревенити і знайшов у єдиному свідку вдячного слухача. — Дарма, кажу!

Гуртом було б значно швидше.

Пилки поволі прогризали стовбури.

— От усі знають, що ці дерева прокляті, що ночувати під ними не можна, що вода поруч них отруєна, а на свята у їхньому гіллі вітер виє голосами грішників. То хіба не краще позбутися таких назавжди?

Переплетене, ніби в обіймах, гілля дубів здригалося у такт пиляння. Останнє листя осипалося сірими слізьми. Трохим ненавидів себе.

— От глянь на мене! Зрубав кілька таких дубів. І нічого мені не стало! — старшина перехрестився. — Живий-здо-ровий! Дякувати Богу, що ті бридні про прокляття вовкулаки вигадали. Вони, сучі діти, багато чого вигадали, аби чесні люди боялися. Але минув час їхньої брехні! Вмиються тепер сльозами та кров'ю.

Аби ти кров'ю вмився, подумав Трохим. Пари хортів змінилися, відпочилі завзято продовжили змагання за діжку пива. Пилки прогризли третину стовбурів — ще не запізно врятувати. Трохиму від сорому хотілося провалитися під землю.

— Я вже особисто кілька таких знищив, — чванькувато продовжував старшина. — А потім мені видали чотирьох і сказали командувати. Тепер за нами пів паланку! Наказ простий: всі дуби порубати. От і рубаємо потроху... Я б волів на химородників зі сріблом полювати, але це теж непогано. Без дубів галдовники багато сили втратять! Тому це теж корисна праця.

Він перехрестився та вдоволено помахав товстеньким атласом перед носом Трохима.

— У вовкулаків маються такі мапи з усіма дубами! Справа сама порається: один повалив та до наступного їдеш, не треба ніц шукати. Ми так жодного дерева не пропустимо!

Трохим стиснув кулаки. Він роками доглядав ці дерева дбайливіше, ніж будь-яку городину.

— Праця, авжеж, непроста, — просторікував старшина. — Ті дуби і справді важко пиляються, бо сила нечиста їх міццю напуває. Але це нічого, проти божих воїнів та сили небесної жоден біс не встоїть. Коли розуміє, що справа програшна, то тікає — і готово! Дерево ламається, а ми зараз...

— Що ви коїте?!

Наглядач кладовища, який зранку поїхав до родичів у сусіднє село, стояв з почервонілим від люті обличчям. Каламутні очі блищали гнівом, старечі кулаки тремтіли.

— Ану, стійте! Не чіпайте!

Дорогу йому заступив старшина та метким ударом у щелепу відправив наглядача на землю. Хорти на мить припинили роботу, підняли голови, розреготалися та повернулися до пиляння.

— Ти що верзеш, старий бовдуре? Не бачиш, як хорти Святого Юрія волю гетьманську виконують? — проревів старшина.

Він указав на прапор, притулений до могили неподалік: білий вершник списом проштрикував чорного вовка. Наглядач повів головою, кліпнув розгублено кілька разів, сплюнув кров'ю, спробував піднятися, хитнувся. Трохим вчасно підхопив його під руку.

— Це мій цвинтар, — прошипів старий. — Ви нівечите лицарські могили. Не можна!

— То не могили, а бісові дерева, — відрубав старшина. — Нам — можна!

Він дістав з-за пазухи згорнутий сувій з кількома печатками та помахав перед носом у старого.

— Бачиш цю грамоту? Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Симеон наказав позбутися проклятих дубів! Особисто на цю справу благословив і зброю нашу освятив! Будеш їх захищати, то сядеш у в'язницю за допомогу Сірому Ордену. Чи ти газет не читаєш, га? Не знаєш, що перевертні-вбивці поза законом?

— Не можна так, — прошепотів наглядач.

— Чую, ти горілки хильнув добряче, діду. Тому вдам, ніби недочув, — сказав старшина. — Зараз попхаєшся у свою халупу, зачинишся там зсередини і носа не покажеш, допоки ми звідси не підемо. Зрозуміло?

Старий наглядач перевів розпачливий погляд на Трохима.

— Ти ж... — промовив він. — Як можна...

Трохим у відповідь зашарівся та відвів очі. Старий висмикнув свого ліктя, ще раз глянув на дуби і повільно, човгаючи ногами, посунув до хатини.

— Не захистив я мертвих... Не захистив, — шепотів він.

Двері хатини грюкнули.

— От дикі люди! Як тільки у світі живуть? Ще й до сивини доживають, — старшина похитав головою та прикрикнув у бік робітників: — Чому так повільно, кендюхи? У темряві хочете пиляти? Поки обидва дуби