Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

- Я не знав,- мовив бідолашний Доббін і посмутнів.

Тоді Еммі не звернула уваги на цю обставину, не помі­тила вона також, як Доббін посмутнів. Але потім вона задумалася. І раптом з невимовною мукою і болем збаг­нула, що то Вільям подарував їй фортепіано, а не Джордж, як вона собі уявила. Отже, це був не Джорджів подару­нок, єдиний, як вона досі гадала, подарунок від коханого, річ, яку вона найдужче цінувала, найдорожча пам’ятка й скарб. Вона розмовляла з ним про Джорджа, грала на ньому його улюблені мелодії, просиджувала біля нього довгі вечори, торкаючись до його клавішів і відповідно до свого скромного вміння й хисту видобуваючи з них смутні звуки, плакала над ним серед тиші. А виявляється, ця пам’ятка не від Джорджа. Фортепіано втратило для неї ціну. І коли згодом старий Седлі попросив її заграти йому щось, вона сказала, що фортепіано геть розладнане, що в неї болить голова і вона не може грати.

Потім, як завжди, Емілія почала дорікати собі за дріб’яз­ковість та невдячність і вирішила винагородити чесного Вільяма за ту зневагу, яку вона хоч і не висловила йому, але відчула до його фортепіано. Через кілька днів, коли воші сиділи у вітальні, де Джоз дуже зручно вмостився спати після обіду, Емілія ледь тремтячим голосом сказала майорові Доббіну:

- Я повинна перепросити вас за одну річ.

- За що? - запитав він.

- За… за те маленьке фортепіано. Я так і не подя­кувала вам, коли ви мені його подарували... давно, дуже давно, як я ще була дівчиною. Я думала, що то подарунок когось іншого. Дякую вам, Вільяме.

Вона простягла майорові руку, але серце в сердешної жінки обливалося кров’ю, а що стосується очей, то вони, звичайно, взялися за своє.

Та Вільям не зміг більше витримати.

- Еміліє! Еміліє! - вигукнув він.- Це я купив його для вас. Я кохав вас тоді, як кохаю й тепер. Я мушу сказати вам усе. Здається, я покохав вас з першого погляду, з тієї хвилини, коли Джордж привів мене до вашого дому, щоб показати ту Емілію, з якою він був заручений. Ви були ще дівчам у білій сукенці, з довгими кучерями, ви прибігли до нас згори, наспівуючи,- пам’ятаєте? - і ми поїхали у Воксгол. Відтоді я мріяв тільки про одну жінку на світі - про вас. Мабуть, за дванадцять років не було такої години, коли б я не думав про вас. Я приїздив сказати про це вам, коли вирушав до Індії, але ви були такі байдужі, і я не зважився. Вам було однаково, чи я залишуся, чи поїду.

- Я була дуже невдячною,- мовила Емілія.

- Ні, тільки байдужою,- з розпачем сказав Доббін.- У мені немає нічого такого, що подобається жінкам. Я знаю, що ви тепер почуваєте. У вас тяжко на серці від цього відкриття, ви розчаровані, що фортепіано подарував я, а не Джордж. Я забув про це, а то б нізащо не завів такої розмови. Це я повинен перепросити вас, що, дурний, на мить уявив собі, ніби довгі роки відданості й вірності могли прихилити вас до мене.

- Тепер ви жорстокі,- не без хвилювання сказала Емілія.- Джордж - мій суджений і тут, і на небі. Хіба я могла б кохати когось іншого? Я й тепер належу йому, як і тоді, коли ви вперше побачили мене, любий Вільяме. То він сказав мені, який ви добрий і великодушний, він навчав мене любити вас, як брата. Хіба ви не були всім для мене і для мого сина? Нашим найдорожчим, найвірнішим, найкращим приятелем і захисником? Якби ви були повернулися в Англію на кілька місяців раніше, то, може б, урятували мене від тієї... тієї страшної розлуки. Ох, я тоді мале не вмерла, Вільяме! Але ви не приїхали, хоч я так хотіла, так молилася, щоб ви повернулись, і хлопчика теж забрали від мене. Правда, він гарна дитина, Вільяме? Будьте й далі його другом і моїм…

Голос її затремтів, і вона сховала обличчя на плечі в Доббіна.

Майор обняв її, пригорнув до себе, мов дитину, й поці­лував у чоло.

- Я не стану іншим, люба Еміліє,- мовив він.- Я не прошу нічого, крім прихильності. Хай усе залишається так, як було. Тільки дозвольте мені бути біля вас і бачити вас часто.

- Так, часто,- сказала Емілія.

Отже, Вільямові дозволено дивитись і зітхати,- так бідний школяр, що не має грошей, зітхає, дивлячись на ті­стечка за вітриною.

Розділ LX
ПОВЕРНЕННЯ В БЛАГОРОДНЕ ТОВАРИСТВО

Доля нарешті починає всміхатися Емілії. Ми залюбки забираємо її з нижчих сфер, де вона досі животіла, і вводимо в коло обраних людей - не таке аристократичне й вишукане, як те, де оберталася наша приятелька, місіс Бекі, а все ж з чималими претензіями на велич і світськість. Усі Джозові друзі були з трьох президентств, 138 а його буди­нок містився в затишній англо-індійській дільниці, цент­ром якої був Мойра-плейс. Мінто-сквер, Грейт-Клайв-стріт, Уоррен-стріт, Гастінгс-стріт, Октерлоні-плейс, Плесі-сквер, Ассей-терас 139 (вдале слово «сади» 1827 року ще не вживалося на означення тинькованих будинків з асфаль­товими терасами з чільного боку) - хто не знає цих по­казних осель відставної індійської аристократії, цієї діль­ниці, яку містер Уенгем зве «чорною ямою»? 140 Суспільне становище Джоза було не таке високе, щоб дати йому право найняти будинок на Мойра-плейс, де мешкали самі колишні члени ради і компаньйони індійських фірм (за­писавши сто тисяч фунтів капіталу на своїх дружин, вони оголошують себе банкрутами й оселюються десь на бать­ківщині, порівняно зубожілими, з чотирма тисячами річного прибутку). Джоз найняв зручний будинок другого, а може, й третього рангу на Гілспай-стріт, накупив кили­мів, дорогих дзеркал і гарних, дуже вдало підібраних меб­лів роботи Седдонса в агентів містера Скейпа, що недавно став компаньйоном великої калькуттської фірми «Облудер, Шахраймен, Крадлі», в яку сердешний Скейп угатив сімдесят тисяч фунтів - усі заощадження свого довгого чесного життя - і в якій зайняв місце Шахраймена, що відійшов на спочинок до розкішного маєтку в Сассексі (Облудери давно вже вийшли з фірми, а сер Горес Облудер, здається, стане пером і отримає