Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

глумилися, коли його смаглява фізіономія показувалась на Сент-Мартінс-лейн, відправлено назад у Калькутту на судні Ост-Індської компанії «Леді Кіклбері», співвласником якого був сер Доббін, але перед від’їздом тубілець навчив Джозового європейського служника мистецтва готувати каррі, плов і кальян. Джоз з великою втіхою і цікавістю стежив, як майстрували вишуканий екіпаж, що його вони з Доббіном замовили поблизу, на Лонг-ейкр. Найняли вони й пару чудових коней, якими Джоз при повному параді катався в Парку або їздив до своїх індійських друзів. Не раз на таку прогулянку з ним їздила Емілія, тоді в їх­ній кареті можна було побачити й Доббіна на сидінні навпроти неї. Іноді каретою користувався старий Седлі з дочкою, і міс Клеп, що часто супроводила свою прия­тельку, відчувала велике задоволення, коли один юний джентльмен з хірургічної лікарні - обличчя його завжди можна було помітити за віконними завісами, як вона про­їздила мимо,- бачив її в кареті у чудовій жовтій шалі.

Невдовзі після першої Джазової появи в Бромтгтоні в тому скромному будиночку, де Седлі прожили останні десять років, відбулася сумна подія. Одного дня приїхав Джозів екіпаж (тимчасовий, а не той, який ще тільки робили) і забрав старого Седлі та його дочку, щоб більше вже туди не привозити. Сльози, які пролили з цього при­воду засмучені господиня з дочкою, були такі самі щирі, як усі інші, пролиті на протязі нашої повісті. За довгі роки знайомства і близьких стосунків з Емілією обидві господині ніколи не чули від неї гострого слова. Вона була втіленням ласкавості й доброти, завжди вдячна, завжди лагідна, навіть тоді, коли місіс Клеп втрачала самовла­дання і наполегливо вимагала платні. Тепер, коли ця мила істота розлучалася з ними назавжди, господиня гірко дорікала собі зате, що часом була нестримана й казала зайве. А як вона плакала, наліплюючи облатками на шибку оголошення про вільні кімнатки, що так довго були зайняті! Ніколи вже в них не буде таких пожильців! Це сумне пророцтво збулося, і місіс Клеп мстилася за виродження людства, здираючи зі своїх locataires 137 найжорстокіші контрибуції за чай і баранячі окости. Більшість із них лаялися й нарікали, декотрі не платили, і ніхто на­довго не затримувався. Господиня мала всі підстави опла­кувати давніх друзів, що покинули її.

А щодо міс Мері, то я просто не беруся змальовувати, як її зажурив від’їзд Емілії. З самого дитинства дівчина щодня зустрічалася з нею і так прихилилася до своєї ми­лої, лагідної квартирантки, що коли прибув великий по­віз, який мав забрати Емілію в нове, розкішне житло, вона зомліла в обіймах приятельки, яка й сама розхвилювалася, мабуть, не менше за цю добру дівчину. Емілія любила її, мов дочку. Протягом одинадцяти років вони щиро при­ятелювали. Їй теж було тяжко розлучатися з дівчиною. Звичайно, вони домовилися, що Мері часто приходитиме до великого нового будинку, куди перебиралася місіс Осборн і де, як запевняла Мері, вона ніколи не буде така щаслива, як була в їхній скромній хижі,- так мовою улюблених романів міс Клеп називала свій батьківський дім.

Будемо сподіватися, що вона помилилась. У тій скром­ній хижі Еммі зазнала мало щасливих днів. Сувора доля там тяжко гнітила її. Емілія ніколи не мала бажання повернутися в той дім і побачитися з господинею, що тира­нила її, коли була в поганому гуморі або не отримува­ла вчасно від них грошей, а коли мала гарний настрій - ставилася до неї з простацьким панібратством; таким са­мим нестерпним, як і її тиранія. Її улесливість і нещирі компліменти тепер, коли Еммі знов усміхнулася доля, теж були їй не дуже приємні. Місіс Клеп охкала з захвату в кожній кімнаті нового дому, підносила до небес кожну річ, кожну оздобу, обмацувала сукні місіс Осборн і при­кидала, скільки вони можуть коштувати. Вона присяга­лася всіма святими, що такій чарівній леді до лиця най­дорожчі убори. Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила черству тиран­ку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкав­лювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче при­нижувала її.

Ніхто ніколи не чув про ті прикрощі, що їх судилося зазнати в житті сердешній жінці. Вона таїлася з ними від батька, нерозважність якого часто приносила їй лихо. Їй доводилося витримувати докори за його помилки, і вона була справді така ласкава й покірна, ніби сама природа призначила їй бути жертвою.

Маю надію, що Емілії більше не доведеться страждати від людської брутальності. Оскільки, як кажуть, на кожне горе є розрада, я повинен згадати, що бідолашна Мері, яка після від’їзду своєї приятельки залишилася в істериці, була віддана під опіку того самого молодого хлопця з хі­рургічної лікарні і завдяки йому швидко одужала. Зали­шаючи Бромптон, Еммі подарувала Мері всі меблі з сво­їх кімнат, узяла тільки портрети (ті, що висіли над ліж­ком) і своє фортепіано - маленьке давнє фортепіано, яке тепер від старості жалібно деренчало і яке Емілія любила з відомих їй причин. Вона була дитиною, коли вперше грала на ньому,- їй подарували його батьки. Потім його знов подарували їй, як пам’ятає читач, коли батьківський дім розпався вщент і цей інструмент був урятований з-під уламків.

Майор Доббін, що наглядав за спорядженням Джозового нового житла і дбав, щоб усе в ньому було гарне й зручне, страшенно зрадів, коли з Бромптона приїхав фур­гон з валізами та коробками переселенців і в ньому вияви­лось також старе фортепіано. Емілія хотіла поставити його в своїй вітальні, маленькій кімнатці на другому поверсі, з’єднаній з батьковою спальнею,- старий джентльмен зви­чайно сидів там увечері.

Коли з’явилися носильники з тим старим інструментом і Емілія звеліла їм поставити його в згаданій вище кімнаті, Доббінове серце залила тепла хвиля.

- Я радий, що ви його зберегли,- розчулено мовив, він.- Я боявся, що воно вам байдуже.

- Я ціную його понад усе на світі,- відповіла Емілія.

- Справді, Еміліє? - вигукнув майор.

Річ у тім, що, оскільки він сам його купив, хоч ніколи про це не казав, йому й на думку не спадало, що Еммі може вважати його подарунком когось іншого. Йому зда­валося, що вона знає, хто його тоді прислав.

- Справді, Еміліє? - спитав він, і з його уст уже ладне було злетіти найважливіше з усіх питання, коли Еммі сказала: