Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

Вільям Теккерей

ЯРМАРОК СУЄТИ

Роман без героя

Розділ XXXV
УДОВА Й МАТИ

Повідомлення про великі битви під Катр-Бра і Ватерлоо досягли Англії одночасно. «Газета» перша сповістила, чим ті битви скінчилися, і від цієї чудової новини всю країну охопили не тільки радість, а й жах. Бо далі пішли под­робиці: після повідомлень про перемоги почали друкувати списки поранених і вбитих. Хто здатен змалювати страх, з яким люди розгортали й читали ті списки! Уявіть собі, як у кожному селі й садибі, майже в кожному куточку трьох королівств сприймали велику новину про битви у Фландрії, уявіть, як вона хвилювала людей, сповнювала їх вдячністю чи невтішним смутком і болісною тривогою, коли вони, прочитавши про втрати, дізнавалися, що їхній близький приятель чи родич залишився живий або заги­нув. Той, хто не полінується переглянути тодішні газети, навіть тепер, хоч його особисто все це вже не стосується, відчує тривожне хвилювання. Адже списки публікувалися з номера в номер; вони уривались на якомусь прізвищі, як оповідання, що друкується з продовженням. Подумайте, з якими почуттями люди брали до рук газету, що тільки-но виходила з друкарні! І якщо ті газети викликали таку цікавість у нашій країні, під прапором якої билося тільки двадцять тисяч солдатів, то уявіть собі стан усієї Європи протягом двадцяти років, коли воювали не тисячі, а міль­йони, і кожен солдат, убиваючи ворога, водночас тяжко ранив чиєсь невинне серце далеко від поля бою.

Звістка, яку славетна «Газета» принесла Осборнам, за­вдала страшного удару сестрам та їхньому батькові. Дівчата гірко плакали, а понурий, мовчазний старий батько ще дужче спохмурнів під тягарем лихої долі. Він уперто переконував себе, що нещастя спіткало сина за непослух. Він боявся визнати, що кара ця надто жорстока і про­кляття його здійснилося надто швидко. Інколи він здри­гався з жаху, ніби й справді був винен у смерті сина. Раніше ще була надія помиритися. Синова дружина могла померти або ж він сам міг повернутися й сказати: «Тату, я завинив». А тепер не лишилося ніякої надії. Син стояв потойбіч не­здоланної прірви й дивився на батька сумними очима. Цей погляд запам’ятався старому з давніх часів, коли в хлопця була гарячка і всі думали, що він помирає, а він мовчки лежав на ліжку й дивився на них невидющими очима. Господи боже! Як тоді батько молився на лікаря, з якою тужною тривогою дослухався до кожного його слова! А який страшний тягар спав з його душі, коли криза минула, хлопець почав одужувати і в очах у нього засві­тилася свідомість! А тепер не було порятунку й ліку, не було надії на примирення, а головне - не було надії по­чути колись покаянні слова, що могли б утішити його обра­жену пиху, вгамувати шал отруєної люттю крові. Важко навіть сказати, від чого дужче боліло горде батьківське сер­це: від того, що не довелося простити сина, чи від того, що той ніколи вже не попросить вибачення, як сподівалось його шанолюбство.

Та хоч які були його почуття, суворий старий ні з ким не ділився ними. При дочках він ніколи не згадував сина, але звелів старшій убрати всіх служниць у жалобу й зажа­дав, щоб служники також одяглися в чорне. Всі вечірки й бенкети були, звичайно, скасовані. Майбутньому зятеві нічого не казали про весілля, і хоч давно вже був визначе­ний день, коли воно мало відбутися, містер Буллок тепер не зважувався заводити про це мову зі старим Осборном чи квапити його. Часом він пошепки розмовляв на цю тему з дамами у вітальні, куди батько ніколи не заходив. Старий переважно сидів у кабінеті, і поки тривала жалоба, парад­на частина будинку була замкнена.

Тижнів за три після 18 червня давній знайомий містера Осборна, сер Вільям Доббін, з’явився на Рассел-сквер дуже блідий і схвильований і заявив, що йому конче треба по­бачити господаря дому. Опинившись у кабінеті й прока­завши кілька слів, яких не зрозуміли ні він сам, ні старий Осборн, гість витяг з кишені листа, запечатаного великою червоною печаткою.

- Мій син, майор Доббін,- невпевнено почав олдермен,- прислав мені листа з одним офіцером *** полку, що прибув сьогодні до міста. В ньому був лист і для вас, Осборне.

Він поклав листа на стіл, і господар мовчки втупився в олдермена очима. Так тривало хвилин зо дві. Той погляд злякав посланця, він винувато подивився на зломленого лихом Осборна й поквапився вийти, не сказавши більше жодного слова.

Лист був написаний добре знайомим старому енергійним почерком Джорджа. Це був той самий лист, якого капітан написав удосвіта 16 червня, перед тим, як попрощався з Емілією. На великій червоній печатці був витиснений фальшивий герб з девізом «Рах in bello», 1 взятий із «Книги перів»; він належав герцогському домові, родичем якого уявив себе шанолюбний старий. Рука, що запечатала листа, ніколи вже не триматиме ні пера, ні меча. Саму печатку вкрадено у Джорджа, коли він мертвий лежав на полі бою. Батько цього не знав; він сидів і, охоплений німим жахом, дивився на листа. А коли підвівся, щоб узяти його, то мало не впав.

Чи бували ви колись у сварці з близьким приятелем? Яким болем і докором стають для вас його листи, написані в пору любові й довір’я! Яка нестерпна мука - сидіти над цими палкими виявами мертвого почуття! Яка це брехлива епітафія над трупом любові! Який похмурий, жорстокий коментар до Життя і Суєти! Більшість із нас отримували або писали цілі паки таких листів. Це глибокі таємниці, які ми бережемо і яких боїмося. Осборн ще довго сидів, увесь тремтячи, над листом свого мертвого сина.

Лист бідолашного вояка був небагатослівний. Гордість не дозволила хлопцеві вилити в ньому ніжність, що пере­повнювала його серце. Він тільки написав, що напередодні великої битви хоче попрощатися з батьком і благав його бути ласкавим до дружини, а може, й дитини, яких він залишає після себе. Каючись, він признався, що через своє недбальство й марнотратність уже прогайнував більшу частину невеличкого спадку по матері. Він дякував бать­кові за колишню щедрість і обіцяв,