Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

не зовсім розуміла, що тут робить, — розуміла тільки, що це чомусь обов’язково. Необхідно.

— Я розповідала тобі про Відді.

— Так, дівчинку на Гаїті.

— Ту, яку я довела до смерті.

— Ти не…

— Я довела її до смерті. Я не вбивала її сама, — промовила Рейчел, — та вона мала рацію: якби я дозволила їм узяти її за чотири чи навіть дві години до того, вони б не були такі скажені. Можливо, вони зберегли б їй життя.

— От тільки що то було б за життя?

— Так вона і сказала.

— Що?

— Не зважай. — Вона глибоко вдихнула й відчула тепло його руки, якою він погладив їй стопу. — Не треба так.

— Що?

— Пестити мене.

Він зупинився. Проте руки не прибрав, як вона і сподівалась.

— Я казала тобі, що вона хотіла піти до них, а я відмовила її від цього, та згодом вони її знайшли.

— Так, — промовив він.

— А де тоді була я?

Він розкрив рота, щоб заговорити, та якусь мить із його вуст не виходило слів.

— Ти мені ніколи не казала, — врешті відповів Браян. — Я завжди гадав, що ви якось розділилися.

— Ми ніколи не розділялися. Принаймні до кінця. Коли вони її знайшли, я була поруч із нею.

— Отже?.. — Він трохи піднявся.

Вона прокашлялася.

— Ватажком… зграї, бо інакше тих людей назвати не можна, був Жозуе Даселю. Властиво, я чула, що зараз він там неабиякий кримінальний авторитет, але тоді він був просто молодим головорізом. — Рейчел поглянула через усе ліжко на чоловіка, тимчасом як ніч гриміла віконними коробками в будинку. — Вони знайшли нас перед самим світанком. Відтягнули від мене Відді. Я пручалась, але мене повалили на землю та обплювали. Потопталися по моїй спині, кілька разів ударили по голові. Відді ж не кричала, а просто плакала, як дівчинка її віку плакала б над мертвою хатньою тваринкою, розумієш? Скажімо, над хом’ячком. Пам’ятаю, як я думала, що над цим і має плакати одинадцятирічна дівчинка. І я знову спробувала їх зупинити, та це їх просто розлютило. Може, я і була білою жінкою із журналістським посвідченням, і тому зґвалтувати й убити мене було набагато ризикованіше, ніж ґвалтувати й убивати гаїтянських дівчаток і колишніх черниць, але вони були готові махнути рукою на цю обережність, якби я продовжувала в тому ж дусі. Я дивлюся на Відді, яку тягнуть геть. А Жозуе Даселю просовує мені до рота ствол свого брудного пістолета 45-го калібру й рухає ним туди-сюди, всовує й висовує, ковзаючи ним по моєму язику й зубах, наче членом, і каже: «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»

Якусь мить вона не могла говорити далі, а просто сиділа на місці, поки на її тулуб падали сльози.

— Господи, — прошепотів Браян. — Ти ж знаєш, що не могла б…

— Він змусив мене це сказати.

— Що?

Вона кивнула.

— Він витягнув пістолет із мого рота, змусив мене подивитись, як чоловіки тягнуть її геть, а тоді примусив мене сказати це. — Рейчел витерла щоки й водночас прибрала з обличчя волосся. — Я. Хочу. Жити. — Вона опустила голову, і волосся знову впало їй на обличчя. — І я сказала це вголос.

Хвилину чи дві по тому вона підвела голову, а Браян за цей час і не ворухнувся.

— Я чомусь захотіла розповісти про це тобі, — сказала вона. — Чому, ще не збагнула.

Рейчел звільнила стопу з його долоні й злізла з ліжка. Він подивився, як вона надягає спідню білизну і футболку. Останнім, що вона почула, виходячи з кімнати, був його шепіт:

— Дякую.

33

Банк

Її розбудив плач дитини.

Це сталося відразу після сходу сонця. Коли крики стишилися, вона пройшла коридором і побачила, як Хая міняє Аннабель підгузок на сповивальному столику біля колиски. Браян чи Калеб навіть додумався повісити над колискою мобіль і пофарбувати стіни в рожевий колір. Хая була вдягнена в концертну футболку Green Day — як згадала Рейчел, Калебову — поверх картатих чоловічих боксерів. Судячи з того, яка пом’ята була постільна білизна, Хая всю ніч переверталася з боку на бік. Вона закинула брудний підгузок і серветки в поліетиленовий пакет біля своїх ніг і дістала з полички під столиком свіжий підгузок.

Рейчел забрала пакет.

— Я його викину.

Хая, надягаючи на Аннабель свіжий підгузок, нічим не показала, що почула Рейчел.

Аннабель поглянула на матір, а тоді — на Рейчел і втупилася в неї теплими чорними очима.

Хая сказала:

— Жінки в Америці мають… таємниці від своїх чоловіків?

— Деякі — так, — відповіла Рейчел. — А в Японії?

— Не знаю, — промовила вона у звичному для себе уривчастому ритмі. А тоді доволі плавно додала: — Мабуть, тому що ніколи не була в Японії.

Раптом на Рейчел подивилася геть інакша Хая — Хая, просякнута хитрощами й загуслою мудрістю.

— Ти не японка?

— Та я, блін, із Сан-Педро, — прошепотіла Хая, дивлячись на відчинені двері за спиною в Рейчел.

Рейчел підійшла до дверей і зачинила їх.

— Тоді чому ти?..

Хая так потужно видихнула, що в неї затремтіли губи.

— Калеб був лопухом. Я знала, що він аферист, відколи його зустріла. Тому мене завжди вражало, що він так і не розкусив моєї брехні.

— Як ви познайомилися? Ми всі підозрювали, що ти — якась «наречена поштою».

Вона похитала головою.

— Я була повією. Він — моїм клієнтом. Жінка, яка керувала ескорт-службою, завжди казала людям, які ще ніколи зі мною не були, що я провела в цій країні всього три тижні, зовсім новенька в цій справі й таке інше. — Хая знизала плечима, підняла Аннабель зі сповивального столика й дала малій ліву грудь. — Набивала ціну. Отже, з’являється Калеб і все зразу стає незрозуміло: він був надто гарний із себе, щоб платити за таке. Якщо, звісно, не полюбляв насильства й не мав жорстких фетишів, а він був не такий. Геть не такий. Звичайна місіонерська поза, дуже ніжно. Прийшовши вдруге, він сказав, що я — ідеальна дівчина для нього: знаю своє місце, знаю свою роль, не володію мовою. — Вона сумовито всміхнулася. — Він сказав: «Хає, ти не можеш мене зрозуміти, та я міг би тебе полюбити». Я поглянула