Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

діставалася мені. Бачив жінку, яка мені подобалася, надягав пальто, і вуаля — вона в моєму ліжку. До мене досить швидко дійшло, що річ не в самому пальті. Річ була в тому, що я ним прикривав.

Рейчел примружилася на нього.

— Пальто, — пояснив він, — приховувало, що батько мене кинув, а моя мати пиячила; приховувало те соціальне житло, у якому ми мешкали та яке завжди трохи пахло чуваком, що вмер там від передозу незадовго до того, як ми туди в’їхали; приховувало всі хрінові різдвяні свята і дні народження, яких ми ніколи не святкували; чеки програми соцдопомоги; відключення світла та п’яних покидьків, які крутилися довкола моєї матері; і те, що колись я, імовірно, просто стану таким самим п’яним покидьком у житті жінки, дуже схожої на мою матір. Працюватиму на таких самих нікчемних роботах, устряватиму в такі самі історії в барах і так само заведу дітей, якими нехтуватиму, доки вони не виростуть і не зненавидять мене. Та коли я надягав оте пальто, у моєму майбутньому не було нічого такого. Надягаючи те пальто, я був не Браяном Алденом, а Браяном Делакруа. А бути Браяном Делакруа в найгірший день його життя завжди було краще, ніж бути Браяном Алденом у найкращий день його життя.

Ця сповідь, здавалося, рівною мірою виснажила та знітила Браяна. Трохи подивившись на панелі вздовж стіни, він зітхнув і позирнув на папери, що їх підписала його сестра. Перевернув один із них на столі догори дриґом.

— У підроблянні підписів заковика в тому, щоб бачити підпис як фігуру, а не як підпис. Намагатися повторити цю фігуру.

— Але тоді він вийде догори дриґом.

— О так, я б про таке не подумав. Тоді можна спокійно кинути це діло.

Рейчел штурхнула його ліктем.

— Стулися.

— О-о-ох. — Він потер собі ребра. — Я навчу тебе робити це правильно, коли ти навчишся добре копіювати його догори дриґом. Згода?

— Згода.

Рейчел узялася за ручку.

У вільній спальні вона чула, як він по той бік стіни спершу крутився в ліжку, а тоді захропів. Так вона здогадалася, що він ліг на спину: Браян хропів саме тоді і в жодному разі не на боці. Також це означало, що він роззявив рота. Зазвичай вона штурхала його — лагідно, для цього завжди було потрібно небагато, — і він перевертався на бік. Рейчел уявила, як робить це тепер, але для цього потрібно було б залізти до нього в ліжко, а вона не могла бути впевнена, що зробить це й залишиться вдягненою.

З одного боку, це було взірцем безумства: через цю людину її життя могло скінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора. Жодної іншої причини не було. Він повипускав із кліток у підвалі демонів, які не зупиняться, доки вона не помре чи не сяде. Тож відчувати до нього сексуальний потяг було ідіотизмом.

Але, якщо поглянути на це з іншого боку, її життя могло скінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора, і від усвідомлення цього в її тілі розкривалися всі пори й рецептори. Воно перетворювало й загострювало все, що вона бачила, нюхала, відчувала. Вона чула гудіння води, що текла по трубах, відчувала запах металу в річці й чула, як уздовж фундаменту сновигають гризуни. Її плоть, здавалося, нанесли на кістки лише того ранку. Рейчел готова була побитись об заклад, що не надто схибила б, якби спробувала вгадати, скільки ниток у її постільній білизні, а кров у її жилах мчала, наче потяг, що їде пустелею вночі. Вона заплющила очі й уявила, як прокидається — так само, як прокинулась одного разу в перші місяці їхніх стосунків, — і розуміє, що його голова сховалася між її стегон, а його язик і губи лагідно, дуже-дуже лагідно ворушаться серед складок її тіла, які вже стали вологими, як та ванна, яку вона приймала вві сні. Кінчивши того ранку, вона так сильно копнула його лівою п’яткою по стегні, що там залишився синець. Браян схопився за свою свіжу травму, досі розминаючи зсудомлену щелепу; при цьому він мав дуже дурнуватий і водночас дуже сексуальний вигляд, і Рейчел хихотіла, не припиняючи тремтіти від оргазму — ба більше, перепрошуючи і ще відчуваючи його слабке, але різке відлуння. Вона навіть не витерла своїх слідів із його вуст, перш ніж поцілувати його, а почавши його цілувати, не змогла зупинитися, доки не довелося ковтнути повітря — щедро, спрагло, гучно. У наступні роки Браян згадуватиме той поцілунок, казатиме, що то був найкращий поцілунок у його житті, що вона так глибоко проникнула в нього тим поцілунком, що він відчував, як вона плаває в його темряві. Коли ж вона довела до піку його і вони лежали на руїнах ліжка з дурнуватими усмішками та спітнілими лобами, вона вголос запитала, чи не є секс окремим мініатюрним життєвим циклом.

«Як це?» — спитав Браян.

«Ну, він починається з думки чи поколювання — неодмінно чогось малого, — а тоді виростає».

Браян поглянув на себе. «Або зменшується».

«Ну так, опісля. Та теоретично він росте, росте й набирається сил, а тоді відбувається вибух, а після нього — своєрідна смерть чи вмирання, зменшення очікування, і зазвичай людина заплющує очі та мліє».

Тепер вона розплющила очі в чужому ліжку й вирішила, що думає про секс із чоловіком, якого наразі ненавидить, через близькість до смерті. І хоча її гнів на Браяна лежав зовсім близько до поверхні, у верхньому шарі її шкіри, їй довелося притлумити сильне бажання вислизнути із цього ліжка, прошльопати босоніж за ріг, до його кімнати, і розбудити його так, як він того ранку розбудив її.

А тоді до Рейчел дійшло, що вона хоче не сексу. Аж ніяк. І навіть не дотику.

Вона пройшла коридором і проникнула до його кімнати. Коли вона тихо зачинила за собою двері, його дихання змінилося. Знявши футболку та спідню білизну й залишивши їх під дверима, вона зрозуміла, що він уже прокинувся і намагається пристосувати очі до темряви. Рейчел залізла на ліжко, тільки задом наперед: повернулася спиною до ніг і поклала стопи біля його ліктя.

— Бачиш мене? — спитала вона.

— Загалом так. — Він поклав руку на її стопу, та це був єдиний його рух.

— Мені треба, щоб ти мене бачив. Зараз я хочу тільки цього й нічого більше.

— Гаразд.

Рейчел затрималася на хвилинку, опановуючи себе. Вона