Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Олексо, ти або перепив, або недоспав. Або й те, й друге. Опіум з чого роблять?
- Ой, мамцю!
- Щось таке і Андропов сказав. Але його швидко заспокоїли. Мовляв, у світлі майбутньої великої війни з Китаєм необхідно створити резерв знеболюючих ліків - як для армії, так і для цивільного населення прифронтової зони.
- Коли це було? До острова Даманського чи після?
- Стривай… на Даманському з китайцями билися у грудні шістдесят сьомого.
- Точно! Мій перший рік служби. У вересні пішов дворічником, а в грудні вже готували перекинути на Далекий Схід. На щастя обійшлося.
- Андропова призначили… чекай-чекай… десь у травні шістдесят сьомого. За півроку до цього всього. Отже, секретні макові плантації вже були…
- А обезболюючих ліків кіт наплакав. Ну, це суто по-нашому. Спочатку роблять, потім думають. Коли нас - ну, дивізію нашу - готували на китайський кордон перекидати, начмед бідкався. Мовляв, обезболюючого вистачить на півгодини стрічного бою в реаліях ще тої війни, котра з німцями.
- Але погодься, пояснення було логічним. Тут інше дивне. Міністр розказав, що відразу після цього місцеві партійні вожді здійняли в Кремлі галас, що ка-де-бе перевищує свої повноваження в їхніх азійських володіннях. Випадковість?
- З якого боку глянути, Іване Борисовичу. А що ж Москва, Кремль?
- Як не дивно, але кисень андроповцям у цьому регіоні перекрили.
- Не може бути! Вони ж самі, кому захочуть, на шланг наступлять. Хоч водолазу, хоч секретарю це-ка.
- Щоб зовсім, то не перекрили. Все було хитріше. Скажімо, так: обмежили охороною кордону і боротьбою з сектантами з числа осіб некорінних національностей. Ну і, природно, нагляд за корейцями, німцями, кримськими татарами. А далі - ні-ні!
- А як же святе? Пошуки дисидентів серед інтелігенції?
- Уяви собі! Я про це теж у міністра запитав. Нахапався у тебе звичок лазити не в свої городи. Так от що виявляється: у цих республіках інтелігенція з отого корінного народонаселення одержує вищу освіту не у себе вдома, а в кращих вузах Москви і Ленінграду. І повертається звідти з червоними дипломами та глибоким почуттям радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму. Вони навіть по тим вузам спеціальну квоту мають.
- Товаришу підполковник, а для нашого брата-українця, сябра-білоруса і, не побоюсь цього слова, прибалта така квота є?
- Ні, тільки для Середньої Азії і Кавказу.
- І це називається дружба народів?
- Сирота, зрадів, що обійшлося і знову язиком ляпаєш? Так ще не обійшлося.
- Пробачте, Іване Борисовичу, то у мене нервове. Більше нічого з цього приводу Міністр не розказував?
- А тобі мало?
- Думаю, достатньо. Отже, маємо цілком законні секретні ліві плантації маку. Відповідно засекречені заводи по його переробці в опіум. Звісно, там-таки, поблизу плантацій, бо мак - продукт делікатний, переробки, принаймні на рівні сировини, вимагає тут-таки на місці. Звісно, опіум - це вам не цукор… хоча, хтось із аграріїв мені казав, що поки цукровий буряк з поля до заводу тарабанять і поки він там вилежується, переробки чекаючи, то в ньому стільки цукру втрачається, що…
- Сирота, не відволікайся. Ми не про буряки, а про наркотики.
- Так ото ж! Якщо є мак і переробна промисловість, то… то що? Опіум мають красти. Це ж святе! Тим більше - це не танк і не літак. Винести повз охорону набагато легше. Далі спрацьовує принцип товариша Маркса. Є попит, є товар, є гроші і, відповідно, в умовах планової економіки, спекуляція дефіцитом в особливо великих розмірах.
- Особливо великі розміри, Сирота, то в нашій справі штука відносна. Щоб заробити розстрільну статтю на автозаводі, треба вкрасти і перегнати двадцять «Волг», цілу автоколону. А на фармацевтичній фабриці достатньо винести одну сумку з тисячею ампул морфію. Одна сильна людина подужає. А якщо красти не ампули, а сухий морфій, то там і дитина потягне. Чотири пакети по двісті п’ятдесят грамів - і все!
- У нашій дивізії у старшого лейтенанта Коростеліна жінка на горілчаному заводі працювала. Так вона в гумовій грілці між, вибачайте, цицьками, по два літри спирту виносила за один раз.
- А на алмазній фабриці так взагалі ціна життя - мале-е-енька жменька діамантів. Щось ми з тобою, Сирота, в філософію вдарилися. Це все твоя вища освіта. З одного боку для всіх було би краще, якби у справі корейця йшлося виключно про розкрадання державного майна з наступною спекуляцією. Але ти не гірше мене знаєш, синку: хто розкрадає, той, як правило, намагається не вбивати. Виключно у безвихідній ситуації. І не вісьмох підряд. Чого замислився?
- Та от думаю, товаришу підполковник, кому ті кляті фабрики на секретних плантаціях підпорядковуються? Хто у нас такий сильний, що не пускає на поріг Контору? Напевне ж не міністерство охорони здоров’я.
- Уяви собі, Сирота, я теж запитав про це Міністра! А що мені втрачати? Вислуги з головою, звання підходяще плюс ордени, плюс повноцінний ветеран війни, а не якийсь «учасник бойових дій невідомо де і невідомо з ким». Виженуть на пенсію - все одно буде за що прожити.
- Міністр щось відповів?
- Не одразу. Подумав, посопів, пальцями по столу побарабанив, а потім сказав по складам: не-зна-ю! Але дивився при цьому не мені в вічі, а у вікно.
- І з цього випливає, Іване Борисовичу, що ми зараз з вами, як Ілля Муромець на роздоріжжі. Куди не повернеш - все одно кепсько.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В Багдаді все спокійно», після закриття браузера.