Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

«Наступна станція - смерть» - це черговий том книжкового-кінематографічного проекту «Інспектор і кава» або «Київський детектив у стилі ретро». Від моменту виходу в 2001-му році перших книг серіалу його герої здобули велику популярність не лише серед читачів - шанувальників детективів, а й ожили на телеекрані у кінематографічній версії проекту і були відзначені нагородами не тільки на конкурсах друкованих книг, а й на престижному Міжнародному фестивалі DetectiveFEST. Події, описані в обох повістях, що увійшли до цього тому, мають під собою реальну основу і реальних прототипів. Більше того - так склалося, що обидва автори були мимовільними свідками деяких епізодів: наприклад, жертву-транзитника, котрий, очманілий від підсипаної отрути бродив територією аеропорту, а всі приймали його за п’яного. Герої серіалу - старший інспектор Київського карного розшуку Олекса Сирота і його вчитель та наставник, ветеран міліції на прізвисько Старий - знову долають не лише об’єктивні складності розслідування таємничих убивств, а й шалений опір ревнителів «високої радянської моралі» із тодішніх компартійних органів.

Валерій і Наталя Лапікури

Наступна станція - смерть
НАСТУПНА СТАНЦІЯ - СМЕРТЬ

Гроза над морем

(замість передмови)

Описати коротке життя і карколомні пригоди нашого друга Олекси Сироти, який служив у середині сімдесятих років минулого століття в Київському карному розшуку, ми остаточно вирішили рівно п’ятнадцять років тому, за півтори з гаком тисячі кілометрів від нашого з Олексою рідного міста

Наприкінці травня 1995-го року Чорногорія ще не відділилася від Сербії, а Перша Балканська війна в Боснії та Сербській Країні ще тривала. Ми розкошували кавою по-чорногорськи на балконі п’ятизоряного ще довоєнної будови готелю на Будванській Рив’єрі, вмостившись у зручні легкі шезлонги. До того ми ніколи не бували у п’ятизоряних готелях, та ще й над Адріатикою, та ще й за чашкою справжньої кави. Бо в державі, де ми прожили майже все своє життя, п’ятизоряних готелів не існувало як поняття. Ті, котрі пристойніші - «інтуристівські», а простіші - для «командировочних». Просто приїхати до міста і зупинитися в готелі було нереально. А біля моря - в Криму чи на Кавказі - й поготів.

З гір стрімко злетіла ніч, десь над Адріатикою шаленіла гроза, але так далеко, що не чутно було грому. Тільки блискавиці беззвучно переполовинювали чорний небосхил десь аж над самою Італією.

Ми котрий день чекали зв’язкового, який знову мав перевести нас повз блокпости оонівських миротворців на першу лінію фронту. Настрій був не з найкращих. Хорватський «поглавник» натякнув нашому Гаранту, що ми останні, кого він хотів би бачити у прицілах своїх снайперів. Генерал Ратко за чутками люто погавкався зі своїм президентом, котрий вважав, що приїзд делегації російських поетес для нього важливіший, аніж небезпека прориву фронту. Пулковник Нікола, колишній естет, скульптор, драматург і актор після контузії остаточно збожеволів і бомжував у Белграді, бродячи вулицями у камуфляжі на голе тіло і порепаних старих берцях.

Дві групи наших італійських колег, яких кришували оонівські миротворці, зникли без сліду на північному заході Боснії в районі, контрольованому напівміфічним шостим корпусом ісламських фундаменталістів.

Проте, попри все це ми не втратили здатності насолоджуватися новими для нас відчуттями: Адріатикою, чорною кавою на балконі і далекою грозою над морем. І не думали про те, що буде завтра. Ми пригадували, що діялося двадцять років до цього дня. А також нашого друга Олексу Сироту. Він мав би бути поряд з нами, бо на балконі стояли три шезлонги, а кава по-чорногорськи у ресторані готелю не закінчувалася навіть о третій ночі.

Дивна штука пам’ять. Замість того, щоб обговорювати, що буде з нами, ми пригадували те, що було з ним: філософом за університетським дипломом і капітаном радянської міліції, старшим інспектором карного розшуку за фахом. І присяглися один одному, що як усе буде гаразд і ми повернемося з цієї ескапади до Києва, то сядемо нарешті і напишемо не про криваві дев’яності на Балканах, а про зовні тихі сімдесяті у Києві. І про нашого друга Олексу.

Провідник, хоч і з запізненням, але прибув. Ми втрапили на фронт за добу до фіналу югославської трагедії. Якраз під вогневу завісу. І вирвалися звідти з останнім конвоєм.

Пройшло п’ятнадцять років. З наших балканських друзів у живих не залишилося нікого. Хтось зник, наче повернувся в минуле - як генерал Ратко і пулковник Нікола - когось розстріляли на порозі церкви, як останнього гайдука, польового командира Аркана. Але першою найболючішою втратою друзів у нашому житті був Олекса Сирота.

«Кажуть, є спосіб варіння кави без самого… варіння. Дрібно змелені зерна розтерти з цукром і залити крутим окропом із розрахунку: ложка окропу на ложку суміші. Далі збивати до появи густої піни, після чого долити гарячої води. Я пробував. Паскудство!»

З рецептів Олекси Сироти

«Ту-104 - самый лучший самолёт!

Ту-104 - самый быстрый самолёт!

Экономьте время! Зберігайте час!

Ту-104 даром поховає вас!»

Реакція радянського народу на заклик користуватися послугами «Аерофлоту». Співається на мотив похоронного маршу Ф. Шопена