Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

Детективний роман «В Багдаді все спокійно» - чергова розповідь книжково-кінематографічного серіалу «Інспектор і кава» або «Київський детектив у стилі ретро». Дія цього твору, як і попередніх, відбувається у Києві в 70-х роках минулого ХХ століття. Головні герої серіалу - інспектор карного розшуку столичної міліції капітан Олекса Сирота та його вчитель і начальник підполковник Іван Борисович на прізвисько Старий - зіткнулися з загадковими і жорстокими вбивствами, аналогів яким не пригадували навіть ветерани кримінального розшуку. І ще одна дивна обставина - КДБ, що зазвичай пильно контролював усі міліцейські розслідування резонансних кримінальних справ, цього разу демонстративно самоусунувся. Одразу після завершення справи були суворо засекречені навіть згадки про неї у міліцейських звітах. Слідчі матеріали почасти знищили, а решту вивезли в Москву, де вони зникли у бездонних архівах союзного МВС. Відтак авторам роману, відомим українським письменникам Валерію і Наталі Лапікурам довелося у прямому розумінні цього слова по крихтах відтворювати складну картину тих уже далеких подій.

Детективний роман «В Багдаді все спокійно» - чергова розповідь книжково-кінематографічного серіалу «Інспектор і кава» або «Київський детектив у стилі ретро». Дія цього твору, як і попередніх, відбувається у Києві в 70-х роках минулого ХХ століття. Головні герої серіалу - інспектор карного розшуку столичної міліції капітан Олекса Сирота та його вчитель і начальник підполковник Іван Борисович на прізвисько Старий - зіткнулися з загадковими і жорстокими вбивствами, аналогів яким не пригадували навіть ветерани кримінального розшуку. І ще одна дивна обставина - КДБ, що зазвичай пильно контролював усі міліцейські розслідування резонансних кримінальних справ, цього разу демонстративно самоусунувся. Одразу після завершення справи були суворо засекречені навіть згадки про неї у міліцейських звітах. Слідчі матеріали почасти знищили, а решту вивезли в Москву, де вони зникли у бездонних архівах союзного МВС. Відтак авторам роману, відомим українським письменникам Валерію і Наталі Лапікурам довелося у прямому розумінні цього слова по крихтах відтворювати складну картину тих уже далеких подій.

Від автора: над ранок мене намагається розбудити мобільник.

Я лежу, не ворушачись, із заплющеними очима, а сон, як це часто буває, вперто не хоче відступати перед реальністю.

Телефон награє мою улюблену мелодію про тореадора, а мені сниться 1963-й либонь рік, київська «Держопера», якесь ідіотське в ній зібрання, де після доповіді всіх пригощають безкоштовним Бізе. Незрівнянний Ворвулєв, згідно з геніальним режисерським задумом, виконує свою славетну арію, стоячи на столі, який загрозливо хитається після кожної верхньої ноти.

Всі мліють. І тільки ми з моїм другом Олексою Сиротою, кусаючи губи, щоб не розреготатися, вибираємося навкарачки з ложі в коридор. Бо нас раптом пробило на «хі-хі!».

Мобільник вперто продовжує свої підбурливі заклики, доки я не витягаю нарешті малого паскудника з-під подушки і не озиваюсь:

- Агов!

- Не спиться юному ковбою? - лунає з тридцятирічної давнини живий голос Олекси. І я відповідаю в найідіотськіший спосіб:

- Звідкіля дзвониш?

- Звідти, де відповідають запитанням на запитання.

- З Молдаванки?

- Вже ні. Трохи південніше. З Хайфи.

- Що ти там робиш?

- Те, що мені напророчила свого часу стара лікарка-фронтовичка з київського медучилища. Сиджу вечорами на стільці перед будинком, цмулю фруктову пейсахівку і розмовляю з такими ж, як я, ветеранами нації за політику.

- Якої саме нації?

Олекса, як це часто бувало, ухиляється від прямої відповіді.

- Ти знаєш, вона мала рацію. На старості років я перетворився у справжнього єврея.

- Хто мав рацію?

- Ти що, ще не прокинувся? Завуч-фронтовичка. Ти ж сам писав про неї. У цьому, як його… «Покійнику по-флотськи».

- Так коли це було!

- А мені тільки днями показав Льоня Мудрик. Твій однокласник. Видряпав з Інтернету. Він теж тут, з батьками.

- Ти там… не один?

- Ні, тут і Додік, і Мілка-Анаконда. Такі ж старі, як і я. А знаєш, я не впевнений, що це саме та Хайфа, про яку ти думаєш. Тут занадто добре… і занадто сумно…

У трубці запищала морзянка перерваного зв’язку. Я остаточно прокинувся і сягнув рукою під подушку, мокру від мого холодного поту. Мобільник мовчав. Я гарячково натиснув потрібні кнопочки - жодного виклику з жодної Хайфи не було, ані щойно, ані вчора… ніколи.

З роками часом навідує майже параноїдальна думка: а раптом і справді Олексі Сироті вдалось уникнути пастки, в яку його заганяли довго і методично. Може, друзі, яких, щоправда, було небагато, вивели його з-під удару? Може, закопали в могилу урну з попелом безіменного київського бомжа? Зрештою, директор цвинтаря, котрого Сирота виручив із халепи з «непосидючими покійничками», міг організувати все так, що і «Контора» носа не підточила. А той же старий партизан, друг Старого з паспортної служби - для нього не проблема підібрати потрібний документ когось із передчасно померлих.

Думаю, сподіваюсь, вибудовую примарні надії, а потім картаю себе вголос:

- Ти що, дурню, забув розповідь Олекси про чесного генерала з московської Управи, якого спочатку відсунули від живої роботи, потім пристрелили і вклали в мертву руку його ж службовий пістолет? То якщо вже столичний генерал не вцілів у жорстокій «роздачі» на самій горі, то що вже казати про капітана міліції з міського кримінального розшуку. Ото не дивись на ніч імпортні бойовики. Живи реаліями.

Раніше я після цього брав до рук товстезну конторську книгу і ручку. Зараз вмикаю комп’ютер і повертаюся подумки у сімдесяті роки століття, що минуло, але не для всіх. Для мене воно триватиме доти, доки житиму я і пам’ять про мого друга Олексу Сироту.

Напрацювавшись до втоми, йду до найближчої з улюблених кав’ярень нашого мікрорайону. На запитання барменші: вам яку сьогодні зварити? - відповідаю: як завжди, «гватемалу».

І поки дзижчить кавомолка, а потім бурмоче кавоварка, я пригадую, що ми з Олексою знали про країну Гватемалу, окрім того, що американське ЦРУ зробило